Повелителі мечів

- Ти даремно полюбила мене, Раліна. А я марно полюбив тебе. Зараз у мене з’явилася хоч якась надія, і я повинен діяти.

- Я розумію.

- Якщо мені вдасться знайти чарівника і він поверне мені руку і око…

- Це божевілля, Корум! Немає такого чарівника!

- Але якщо він є і виконає моє прохання, я знайду Гландит-а-Края і вб’ю його. Він повинен померти, перш ніж я знайду спокій. І тоді я повернуся до тебе, Раліна.

- У нас немає жодного корабля на плаву, - лагідно сказала вона.

- Але в печерах стоять кораблі, які можна відремонтувати.

- На це піде кілька місяців.

- Ти дасиш мені людей?

- Так, Корум.

- Тоді я піду і негайно переговорю з ними.

І Корум пішов, хоча йому дуже хотілося побути з Раліною і втішити її. Він картав себе за те, що полюбив маркграфиню і дозволив їй

полюбити себе.

Зібравши всіх, хто хоч трохи розумівся на кораблебудуванні, він повів їх за собою по сходах, що вели в гігантські підвали палацу, з

яких можна було потрапити в морські печери, де стояли на сухому причалі старі кораблі.

Обстеживши вутлі суденця одне за іншим, Корум зупинив свій вибір на невеликому скіфі.

Раліна виявилася права. Доведеться чимало попрацювати, перш ніж скіф вдасться спустити на воду. Корум зітхнув.

Що ж, він запасеться терпінням. Тепер, коли у нього з’явилася надія, очікування не буде таким обтяжливим.

Корум знав, що ніколи не розлюбить Раліну, але не зможе віддати їй себе цілком, поки мета його життя не буде досягнута.

Він побіг у бібліотеку і знайшов книгу, в якій говорилося про острів Сві-ан-Фавна-Бруль.