Повелителі мечів

Корум зітхнув.

- Кінця-краю не видно.

- Подивися! - Раптово сказала Раліна і простягла руку, - Вершник!

І дійсно, у напрямку до них по схилу пагорба скакав якийсь чоловік, пригинаючись до шиї втомленого коня. Він міцно спав, але на всяк

випадок Корум витяг шпагу з піхов. Одягнений в засмальцьований, потертий шкіряний одяг, незнайомець тримав в одній руці меч на

перев’язі, а в іншій - поводи. По втомленому змученому обличчі з орлиним носом і недоглянутою бородою важко було визначити його вік.

Виглядав він досить непривабливо, але на луці його сідла висіла (хоч і вкрита пилом) золота корона, прикрашена дорогоцінними каменями.

- Може, це - злодій? - Припустила Раліна. - Вкрав корону, а тепер ховається від переслідування.

Кінь пішов повільним кроком; не доходячи кількох футів до мандрівників, він зупинився, сумно подивилася на них, нахилив голову і

почав щипати травичку.

Вершник заворушився. Підвівся в сідлі, протер очі. Байдуже подивився на Корума, Раліну і Джері. Щось пробурмотів собі під ніс.

- Вітаю тебе, лицар, - сказав Корум. Змучений чоловік примружився й подивився на вадагського принца. Потім, навмисно не звертаючи

уваги на мандрівників, потягнувся за пляшкою з водою, всмак напився і прибрав її на місце.

- Вітаю тебе, - повторив Корум. Вершник кивнув.

- Здрастуй.

- З яких ти країв? - Запитав Джері. - Справа в тому, що ми заблукали і будемо раді, якщо ти підкажеш, де ми знаходимося і що лежить

за цією пустелею.

Незнайомець зітхнув, озирнувся по сторонах.

- Це не пустеля, а Поле Крові. Річка називається Білою, або Молочною, хоча в ній тече аж ніяк не молоко.

- Чому Поле Крові? - Запитала Раліна. Вершник насупився і випростався в сідлі.