Повелителі мечів

Корум не в силах був винести виду мертвих вадагів. Він відвернувся і опустив пов’язку. Обличчя Раліни було білим, як крейда.

- Твої “захисники” гірше створінь Хаосу. Вони можуть погубити твою душу, Корум…

Вадагський принц повернувся. Мертві вадаги зникли; пропали всі птиці, крім тієї, яку вбила рука Кулла. Джері-а-Конел підійшов до

своїх супутників.

- Погубити нас може тільки Хаос, - безтурботно сказав він, а значить, в боротьбі з ним всі засоби хороші. Він розбещує навіть тих,

хто йому не служить. Можеш повірити мені, пані Раліна. Я знаю, про що говорю. - Маркграфиня опустила голову.

- Давайте підемо до озера. Як воно називається? Корум не відриваючись дивився на дохлу птицю.

- Озеро Голосів, - машинально відповів він.

Вони продовжили підйом в гору, часто зупиняючись і відпочиваючи. Чорних птахів не було видно, але тепер мандрівникам

загрожувала інша небезпека: голод і спрага. Відправившись в королівство Ксіомбарг, вони не взяли з собою ні їжі, ні води.

Переваливши через хребет, Корум, Раліна і Джері досить швидко досягли нижніх схилів гори, покритих чахлим чагарником, за яким лежало

спокійне блакитне озеро, яке абсолютно не гармонувало з похмурою природою цього світу.

- Як чудово! - Вигукнула Раліна. - Принаймні ми вдосталь нап’ємося, а може, знайдемо що-небудь їстівне.

- Гм-мм-мм… - Нерішуче простягнув Корум.

- Наскільки я пам’ятаю, - зауважив Джері, - нам сказали, що тільки сміливець зможе переправитися через озеро. Хотів би я знати, яку

небезпеку воно таїть?

***

Кам’янисті схили гори, порослі чорним чагарником, залишилися позаду, і мандрівники, не відчуваючи ніг від утоми, зупинилися

відпочити на зеленій галявині, по якій пробігав невеличкий струмок. Вони з насолодою напилися прохолодної води, і Джері щось

прошепотів коту, який тут же розпрямив крила, піднявся в повітря і зник з очей.