Повелителі мечів

Королева дала їм напитися води з фляжки, покликала двох рогатих тварин, щоб Коруму і Ганофаксу не довелося йти пішки. Вони скакали

один за одним, перестрибуючи вогненні річки, і копита стукотіли по темно-зеленій обсидіановій поверхні землі.

Хоча Урезе була сліпа, вона майстерно керувала своїм скакуном і не без його участі розповідала про пагорби і долини, луки і

ліси, вона ніби пам’ятала кожне дерево, кожен кущ на своєму шляху. Через кілька годин вона раптово зупинилася і витягнула руку.

- Що ти бачиш перед собою, принц Корум? Корум примружився, вдивляючись у тремтяче повітря.

- Схоже на велику скелю…

- Під’їдемо ближче, - перебила його королева. Через кілька хвилин вони підскакали до скелі, що виблискувала, немов розтоплене золото, і Корум побачив, що це була кам’яна голова лева з відкритою в рику величезною пащею, з якої стирчали жовті ікла.

- О, Боги! - В жаху прошепотів Ганофакс. - Який скульптор вигадав таке?

- Аріох, - відповіла Урезе. - Колись на місці цієї скелі стояло велике красиве місто. А зараз ми живемо… жили в печерах, де не так

жарко і течуть підземні струмочки.

Корум насилу відірвав погляд від левової голови і подивився на королеву.

- Скажи, скільки тобі років?

- Не знаю. У Вогненних Землях час зупинився. Може, десять тисяч, а може, - більше.

***

Попереду височіла ще одна стіна полум’я. Корум запитав про неї королеву.

- Ми оточені цією стіною з усіх боків, - відповіла вона. - Багато ведрагхів кинулися у вогонь, тільки щоб не бачити, у що Аріох перетворив нашу землю. Так загинули мій чоловік, мої брати і мої сестри.

Раптово Корум звернув увагу на те, що Ганофакс, звичайно такий балакучий, весь час мовчить. Голова його була схилена на груди, і він

потирав собі лоб, немов не розуміючи, що з ним відбувається.

- У чому справа, друже Ганофакс? - Запитав Корум.

- Не звертай уваги, принц Корум. У мене розболілася голова. Напевно, від спеки.