Повелителі мечів

- Цікаво, звідки тут взялися вадаги? - Пробурмотів Ганофакс. Темгол-Леп і два воїни тягнули за собою один з трупів. Оком Рінна Корум побачив, як Рага-да-Кета складають мертвих вадагів в печеру. Затремтівши, вадагський принц опустив пов’язку.

- Я знищив собі подібних! - Голосно вигукнув він. - Я прирік їх на муки в потойбічному світі!

- Чарівна сила часто обертається проти того, хто нею користується, спокійно сказав Ганофакс. - Я ж попереджав тебе.

Корум різко повернувся.

- Припини базікати, мабден! Хіба ти не бачиш, що я накоїв?

Ганофакс незворушно кивнув.

- Бачу. Але справу зроблено, принц Корум. А наші життя врятовано.

- Тепер я додав братовбивство до всіх своїх злочинів.

Корум впав на коліна, випустивши шпагу. Тіло його здригалося від ридань.

***

- Хто тут плаче? - Запитав сумний жіночий голос. - Хто плаче в країні Кир-ан-Вель, що перетворилася в Вогненні Землі? Хто плаче по

її солодких долинах і прекрасних пагорбах?

Корум піднявся на ноги, кинув погляд на Ганофакса, який, не відриваючись, дивився на вершницю, що з’явилася в декількох кроках від них на великому валуні.

Її давнє обличчя було красиве і сумне, бліду шкіру покривала мережа зморшок, сиве розпущене волосся спадало на червоний плащ, який мішком висів на кволому тілі. Під надбрівними дугами замість очей виблискували хворобливі білі плями.

- Мене звати Корум Джайлін Ірсі, пані. Чому ти осліпла?

- На те була моя воля. Я засліпила себе, щоб не бачити, на що перетворилася моя країна. Я - Урезе, королева Кир-ан-Веля, і у мене

всього двадцять піданих. - У Корума перехопило подих.

- Я вбив усіх твоїх поданих, королева. І тому плачу. - На обличчі її не здригнувся жоден мускул.

- Вони були приречені. Я дякую тобі, чужинцю, що ти врятував їх від страждань. Може, ти і мене вб’єш? Я живу тільки заради того, щоб

не зникла пам’ять про Кір-ан-Вель, - Вона зітхнула. - Чому ти носиш ім’я ведрагха?