Повелителі мечів

Корум збирався відповісти, коли побачив на чорній обсидіановій поверхні якийсь рух.

- Подивися, Ганофакс, - тихо сказав він.

- Що трапилося?

До них наближався загін приблизно з двадцяти вершників, озброєних довгими списами з зазубреними наконечниками і одягнених в

виблискуючий червоний одяг, який повністю приховував їх постаті й обличчя. Вони скакали на тваринах з чотирма короткими ногами, двома парами рогів на головах і крихітними злими очицями; товсті шкури звірів були покриті великою лускою, що нагадувала нагрудники кірас.

Швидко оточивши Ганофакса і Корума, вершники зупинилися, і один з них запитав:

- Навіщо прийшли ви в нашу країну, чужинці?

- Ми опинилися тут не з власної волі, - відповів Корум. - Нас привів сюди випадок, але ми прийшли з миром.

- Це не правда. Ви озброєні шпагами.

- Ми не знали, що в Вогненних Землях хтось живе, - сказав Ганофакс. - І ми хочемо швидше залишити ваші краї. Чи не погодитеся ви нам

допомогти?

- Ми нікому не дозволяємо покинути Вогненні Землі, відповів вершник мелодійним голосом, в якому прослизали нотки смутку. - Тільки

однією дорогою - крізь Пащу Лева можна піти звідси, але там подорожніх чекає доля, в порівнянні з якою смерть - благо.

- А хіба не можна…

Вершники в червоних шатах, тримаючи списи напереваги, рушили на Корума і Ганофакса. Корум вихопив з піхов шпагу, Ганофакс - меч.

Обличчя вадагського принца було похмурим. Не вагаючись, він підняв пов’язку. На мить зір його почорніло, а потім він знову побачив

потойбічний світ.

Корум ледве встиг подумати, що краще б йому померти, ніж користуватися цією страшною силою, коли побачив оком Рінна велику печеру, в

якій, немов статуї, стояли високі фігури в рваному одязі, м’ятих обладунках і з кийками в руках.

Рага-да-Кета! Рани їх більше не кровоточили, очі безглуздо дивилися вдалину. За помахом руки Кулла воїни пішли вперед.