Розділ «І Енні»

— До того, як вона повернеться, — простогнав Пол. — Ага, якби ж то.

«Чого ти вирішив, що в неї взагалі є телефон? Ти чув, аби вона комусь дзвонила? Та кому вона може дзвонити? Старим добрим друзям Ройдманам?»

«Те, що їй нема з ким цілий день базікати, ще не означає, що вона не усвідомлює ризику нещасного випадку. Вона може впасти зі сходів і зламати руку чи ногу, сарай може загорітися…»

«І часто ти чув, щоб цей примарний телефон дзвонив?»

«Це що, нові вимоги до користування телефоном? Щоб він дзвонив принаймні раз на день, інакше «Маунтен Беллз» [67] його відімкне? Окрім того, я не завжди був при тямі».

«Ти граєшся з вогнем. Граєшся з вогнем і знаєш про це».

Так, він знав. Але думка про телефон, про те, що він торкнеться пальцями прохолодного чорного пластику, про те, як буде клацати диск із цифрами чи пропищить короткий сигнал, якщо він натисне на кнопку виклику оператора, — таким спокусам було важко протистояти.

Пол вирівнював візок, поки не зупинився чітко навпроти вітальні, а потім покотився вперед.

Повітря в кімнаті було застояне, зіпсоване, трохи нудотне. Хоча занавіски лише наполовину затуляли аркові вікна, за якими виднівся чудовий гірський пейзаж, у кімнаті було темно, бо, як подумалося Полу, всі кольори в кімнаті були темними. Переважав темно-червоний, ніби хтось розлив тут велику кількість венозної крові.

Над камінною поличкою висів портрет під склом, на якому була зображена грізна жінка з крихітними очима, що ледве прозиралися на повному обличчі. Маленькі круглі губи були щільно стиснуті. Фотографія була оформлена в позолочену раму в стилі рококо, а розміром могла позмагатися з фотографією президента в передпокої поштового відділення якогось великого міста. Полу не потрібне було нотаріально завірене підтвердження, що це — свята матуся Енні.

Він котився далі по вітальні. Лівий бік візка випадково стукнувся об журнальний столик, заставлений керамічними дрібничками. Вони задзеленчали, а одна (керамічний пінгвін, що сидів на керамічній льодині) перевалилася за край.

Навіть не думаючи, Пол простягнув руку та впіймав її. Рух вийшов майже невимушеним… і тільки потім почалася реакція. Він міцно тримав пінгвіна в стиснутому кулаку, намагаючись силою волі відігнати тремтіння. «Ти його зловив, не переймайся, на підлозі постелений килим, можливо, він би й так не розбився…»

«А якби РОЗБИВСЯ?! — заволав йому у відповідь розум . — Якби РОЗБИВСЯ?! Будь ласка, повертайся до своєї кімнати, поки ти не залишив чогось… якийсь слід…»

Ні. Ще не час. Ще не час, як би страшно йому не було. Бо це й так надто дорого коштувало. Якщо настане розплата, Пол її прийме.

Він роззирнувся в кімнаті, яка була заставлена важкими, незграбними меблями. Тут мали домінувати аркові вікна, а за ними — величний краєвид Скелястих гір, а натомість у вітальні панувала картина повної жінки, ув’язненої огидною кричущою рамою з усіма її завитками, закарлючками та застиглими золотими китицями.

На столику, що розмістився по інший бік дивана, що на ньому сиділа Енні, коли дивилася телевізор, стояв простий дисковий телефон.

Обережно, не насмілюючись навіть дихнути, Пол поставив керамічного пінгвіна (на льодині був надпис «МОЇЙ КАЗОЧЦІ КІНЕЦЬ!») на стіл до іншого дріб’язку та покотився кімнатою до телефону.

Перед диваном стояв іще один журнальний столик, і Пол здалеку його обігнув. На столику височіла потворна зелена ваза з чахлим букетиком, і вся ця конструкція здавалася такою обважнілою, ніби готова була перекинутися від найменшого подиху вітру.

Машин знадвору не було чутно, лише завивання вітру.

Він узявся рукою за телефонну слухавку та зняв її з важелів.