Розділ «І Енні»

прозвучало, наче постріл стартового пістолета.

Він позадкував до вікна. Він усе ще розвертав візок, коли почув у коридорі її кроки.

— Я принесла тобі папір, Поле! Ти не спиш?

«Ніколи… ніколи не встигаю… вона почує…»

Він востаннє крутонув керувальний важіль і підкотив крісло на місце біля вікна. У замковій шпарині заскреготав ключ.

«Нічого не вийде… шпилька… і вона запідозрить…»

Проте, судячи з усього, шматок чужорідного металу провалився на дно замка, бо ключ безперешкодно провернувся. Пол сидів у візку з напівзаплющеними очима і дуже сподівався, що поставив крісло туди, де воно стояло раніше (чи хоча би приблизно на те саме місце, щоб Енні не помітила різниці), сподівався, що вона сприйме його залите потом обличчя та тремтяче тіло як свідчення того, що він не отримав ліків, а більш за все сподівався, що не лишив слідів…

Тільки коли прочинилися двері в кімнату, Пол поглянув униз та зрозумів, що, із такою стражденною увагою видивляючись по собі сліди, він забув про сам привід своєї експедиції — у нього на колінах досі лежали упаковки новрілу.

Енні принесла дві пачки паперу, тримаючи по одній у кожній руці й посміхаючись.

— Саме те, що ти просив, чи не так? «Траяд Модерн». Ось дві ризи, ще дві є на кухні, про всяк випадок. Так що…

Вона замовкла на півслові, звела брови та поглянула на Пола.

— Ти аж мокрющий від поту… і аж занадто розпашілий, — сказала вона й замовкла. — Чим ти тут займався?

Це запитання змусило маленький переляканий голос у його голові заскавчати ще гучніше про те, що він попався і викручуватися немає сенсу, що з тим самим успіхом він міг у всьому зізнатися та сподіватися на її ласку. Але Пол спромігся відповісти на підозріливий погляд Енні з виснаженою, проте іронічною інтонацією.

— Гадаю, тобі відомо, чим я тут займався, — сказав він. — Страждав.

Вона дістала з кишені спідниці серветку «Клінекс» та протерла йому чоло. Серветка наскрізь промокла. Енні посміхнулася до Пола з тою ж фальшивою, жахливою материнською ніжністю.

— Дуже болить?

— Так. Так, дуже. А тепер ти…

— Я ж казала , щоби ти мене не сердив. Як говорять, вік живи — вік учися. Ну, якщо ти проживеш достатньо довго, то встигнеш навчитися.

— А тепер ти даси мені ліки?

— За хвилину, — відповіла вона, не спускаючи очей з його спітнілого, блідого, наче віск, обличчя, яке вкрилося червоними хворобливими плямами. — Але спершу я хочу переконатися, чи тобі не потрібно ще чогось. Чи, може, стара дурна Енні щось забула, бо не знає, як містер Розумака підходить до написання своїх книжок. Хочу впевнитися, що ти не пошлеш мене назад до міста по диктофон, чи пару спеціальних письменницьких капців, чи ще по щось. Бо якщо ти схочеш, я поїду. Твоє бажання — закон. Я навіть не гаятиму часу, аби дати тобі пігулки. Просто знову заскочу в Стару Бессі та поїду. То що скажеш, містере Розумако? Тобі нічого не бракує?