Розділ «І Енні»

— Гаразд, гаразд, я второпав.

Він зазирнув у картонку, намагаючись порахувати, скільки упаковок зі зразками він зможе взяти, аби Енні не запідозрила, що мишеня на ім’я Пол Шелдон підточує її запаси.

Він захихотів (пронизливий звук, який, однак, свідчив про полегшення) і зрозумів, що ліки не тільки зняли біль у ногах. Він отримав свій кайф, якщо бути чесним до кінця і не зважати на вульгарність.

«Рухайся, ідіоте. У тебе немає часу кайфувати».

Пол узяв п’ять упаковок, що загалом становило тридцять пігулок. Він стримував себе, аби не забрати більше. Він перемішав решту упаковок та пляшечок, сподіваючись, що вміст коробки набув того самого хаотичного вигляду, як коли він уперше в неї зазирнув. Він закрив картонку та поставив її назад до шафи.

Почувся звук двигуна.

Пол виструнчився, очі широко розчахнулися. Руки впали на бильця крісла та міцно, панічно їх стиснули. Якщо це Енні, йому гаплик, на цьому все й скінчиться. Він ніколи не зможе вчасно прокотити цього здорового візка-переростка назад до спальні. Може, йому вдасться штурхнути Енні раз або два шваброю чи ще чимось, поки вона не скрутить йому шию, як курчаті.

Він сидів у кріслі з упаковками новрілу на колінах та ногами, нерухомо випростаними вперед, і чекав, чи заверне машина до будинку, чи проїде далі.

Звук безкінечно наростав… а потім почав віддалятися.

«Гаразд. Збираєшся чекати більш промовистого попередження, Поле-крихітко?»

Пол, власне кажучи, не збирався. Він кинув останній погляд на картонки. Здавалося, вони виглядали так само, як коли він їх уперше побачив, хоча тоді дивився на них крізь запону болю і зараз не був ні в чому впевнений. Він підозрював, що стоси коробок були не так сильно розкидані, як колись, ой, звісно ж ні. Енні була притаманна підвищена увага закінченого невротика, і вона могла чітко запам’ятати розташування всіх коробок. Вона могла кинути один побіжний погляд у шафу й одразу, якимось потаємним чином, побачити, що сталося. Ця думка принесла не страх, а відчуття підкорення власній долі. Полу були потрібні ліки, і якимось чином йому вдалося вибратися з кімнати та дістатися до них. Якщо на нього чекають наслідки або покарання, він зможе їх прийняти, бо знає, що інакше вчинити не міг. І, судячи з усього, що вона йому заподіяла, підкорення було найгіршим відчуттям — Енні перетворила його на понівечену болем тварину без жодних моральних принципів.

Він повільно покотив візок заднім ходом, раз у раз оглядаючись, аби пересвідчитись, що не збився з курсу. Раніше він би закричав від подібних рухів, але зараз біль зникав у затишній скляній нечутливості.

Пол викотився в коридор і зупинився, коли в голові промайнув жахливий здогад: «Що, як підлога у ванній трохи волога чи навіть трохи брудна?…»

Він поглянув униз, і на якусь мить думка про те, що він залишив сліди на чистих білих кахлях, здалася такою реальною, що він дійсно їх побачив. Пол помотав головою та поглянув удруге. Жодних слідів. Але двері були прочинені трохи більше, ніж раніше. Він проїхав уперед, злегка розвернув крісло вправо, щоб нахилитися, дотягнутися до ручки та наполовину причинити двері. Потім іще раз окинув їх оком і підштовхнув двері ще ближче до одвірка. Ось, так краще.

Пол уже поклав руки на колеса з наміром розвернути візок, щоб заїхати назад у кімнату, коли усвідомив, що стоїть практично обличчям до вітальні, а у вітальні більшість людей мають телефони, і…

Наче блискавка над туманними луками, в голові сяйнула ще одна думка.

«Доброго дня, поліцейський відділок Сайдвіндера, говорить офіцер Гамбаггі».

«Слухайте сюди, офіцере Гамбаггі. Слухайте дуже уважно та не перебивайте, бо я не знаю, скільки в мене лишилося часу. Мене звати Пол Шелдон. Я дзвоню з помешкання Енні Вілкс. Вона тримає мене силою вже тижні зо два, може, місяць. Я…»

«Енні Вілкс!»

«Приїздіть сюди негайно. Викличте “швидку”. І, Богом молю, дістаньтеся сюди до того, як вона повернеться».