Розділ «І Енні»

«Вона матиме пакунки, — бурмотіла свідомість, — ризи паперу, може, ще щось, і вона йтиме обережно через ожеледицю, а ти вже тут, найгірше позаду, ще є час, є час…»

Він проїхався кімнатою, потім незграбно розвернувся, описавши дугу. Коли він підкотив візок до відчинених дверей у свою спальню, двигун «черокі» остаточно замовк.

Пол нахилився вперед, схопив ручку та спробував зачинити двері. Язичок замка, який досі стирчав, наче непіддатливий сталевий палець, ударився об одвірок. Пол спробував проштовхнути його всередину зап’ястком. Язичок почав рухатися… а потім завмер. Завмер на місці, не дозволяючи зачинити двері.

Якусь мить Пол тупо витріщався на нього, прокручуючи в голові стару армійську аксіому: «Якщо біда МОЖЕ статися, вона станеться ОБОВ’ЯЗКОВО».

«Прошу, Господи, досить, невже тобі мало того, що вона обірвала телефонний зв’язок?»

Він відпустив язичок, і той знову вискочив на повну довжину. Пол знову натиснув на нього та зустрів той самий опір. Він чув, як у нетрях замка щось дивно шаруділо, і зрозумів. То була половинка переламаної шпильки. Вона впала всередину та десь застрягла, не дозволяючи язичку замка повністю зайти в отвір.

Пол почув, як відчинилися дверцята «черокі». Почув, як Енні крекнула, коли вибиралася з машини. Почув шерхіт паперових пакетів, коли вона брала свої покупки.

- Давай, — прошепотів він і став обережно рухати туди-сюди язичком. Кожного разу той заходив на шістнадцяту частку дюйма та зупинявся. Пол чув, як усередині дзеленчить та клята шпилька. — Давай… давай… давай…

Він знову заплакав, не помічаючи того, піт і сльози вільно змішувалися на його обличчі. Пол невиразно усвідомлював, що йому досі сильно болить і що пізніше він заплатить високу ціну за ці маленькі фізичні вправи.

«Але не таку високу, яку змусить тебе заплатити Енні, якщо ти, Полі, не зачиниш ці кляті двері».

Він почув рипіння снігу, почув, як вона обачливо ступала доріжкою. Шерхіт пакунків… а потім брязкіт ключів від вхідних дверей, поки вона діставала їх із сумочки.

— Давай… давай… давай…

Він штовхнув язичок іще раз і почув глухе клацання всередині замка. Металевий стрижень ковзнув у двері ще на чверть дюйма. Не достатньо, щоб не чіплятися за одвірок… але майже.

— Будь ласка… ну давай …

Пол став швидше розгойдувати язичок, смикав його і прислухався, як вона відчиняє двері в кухню. А потім, ніби в жахливому повторенні того дня, коли мама застукала його з сигаретою, Енні весело гукнула:

— Поле? Це я! Я принесла тобі папір!

«Попався! Я попався! Боже, прошу, тільки не це, не дозволяй їй кривдити мене, Боже…»

Він сильно, судомно натиснув великим пальцем на язичок замка, і почувся приглушений тріск — шпилька зламалася. Язичок повністю зайшов у двері. З кухні долинув скрегіт собачки по застібці — Енні знімала парку.

Пол зачинив двері в спальню. Клацання замка

(«вона почула? певно, що почула!» )