Розділ «Частина третя Рой Фріман»

Ми зайшли в закусочну і замовили обід. Обідаючи, ми розмовляли про те про се, не згадуючи Споела. Опісля Метт запитав мене:

— Хай йому грець! Невже в тебе нема ніякого клопоту, окрім цього? Нащо тобі це?

Я вирішив розповісти йому правду. Метт не був тією людиною, котра заслуговує на брехню.

— Півроку тому я ходив до лікаря, — сказав я. — Я почав забувати речі, особливо назви вулиць, попри свою завжди хорошу пам’ять. Я намагався робити вправи: який актор знімався в якому фільмі, хто співав певну мелодію, який рахунок був у якійсь грі із м’ячем, та ін. Я помітив також проблеми з іменами, тому пішов до лікаря. Він проводив тести, ставив різні запитання і через два тижні видав мені велику новину.

— Тільки не кажи мені…

— Добре, я не скажу.

Він глянув на мене, тому я продовжив.

— Це хвороба Альцгеймера, на ранній стадії. Я ще не почав забувати сходити в туалет або що я їв минулого вечора. Лікар сказав тримати мій мозок в активному стані, робити вправи; він дав мені книжку і декілька відео, щоб допомогти. Але я згадав того репортера, який цікавився справою Вайдера. Я був у відділку і взяв для нього деякі папери з архіву. Він надіслав мені те, що знайшов, тому я сказав собі: це гарна ідея, щоб зайняти свій мозок чимось таким, чимось справді цікавим і важливим, краще, ніж намагатися запам’ятати старовинні ігри з м’ячем. Усвідомлюю, що завжди думав: я продув справу, бо в той час був лише паршивим п’яницею. Тому після того я зателефонував тобі й прибув сюди.

— Я не впевнений, що добре зробив, розкопуючи мертвих. Я лише розповів тобі заради розмови, між іншим, я не очікував, що через це ти приїдеш сюди. Мені справді прикро чути…

— Для мене важливо дізнатися, що тоді трапилося та як я дозволив убивці утекти. Через рік чи два, але не більше ніж через три, я більше не знатиму, хто такий Вайдер, чи навіть не пам’ятатиму про те, що був копом. Я намагаюся довести до ладу справи, які робив, усю дурню, яка трапилася через мене, за яку все ще розплачуюся.

— Я думаю, що ти надто жорстокий до себе, — сказавши, він махнув офіціантці й попросив принести ще кави. — У нас усіх були хороші й погані періоди. Я не пригадую, щоб ти колись не виконував своїх обов’язків. Ми всі тебе поважали, Рою. Добре, ми всі знали, що ти любиш випити, але ми мали якнайкраще прикривати себе від того, що відбувалося довкола, хіба ж ні? Дозволь минулому залишитися минулим і починай дбати про себе.

Він замовк, перш ніж запитав.

— Він призначив тобі курс лікування? Лікар? Я маю на увазі таблетки, мікстури?

— Я приймаю таблетки. Я виконую все, що говорить мені лікар, але не втішаюся цим. Я читав про хворобу Альцгеймера в Інтернеті, тому знаю: ліків немає. Це просто справа часу. Коли я більше не буду здатний дбати про себе, піду в будинок для людей похилого віку.

— Упевнений, що не хочеш залишитися у нас на ніч? Ми могли би вдосталь поговорити.

— Я б утратив гроші, якби поміняв зараз квиток. Та, можливо, я якось повернуся сюди. Мені вже небагато залишилося робити.

— Ласкаво просимо в будь-який час, ти це знаєш. Але більше жодних візитів до в’язниці.

— Обіцяю.

Метт відвіз мене в аеропорт. Мене охопило дивне відчуття, що, попри нашу розмову, я його бачу востаннє, і тому, коли Метт почав іти назад до входу, я дивився, як він розчинявся крізь натовп, наче крейсер серед човнів, аж поки не вийшов назовні.

Через три години я приземлився у Ньюарку і взяв таксі додому. Дорогою водій поставив диск із піснями старої групи Creedence Clearwater Revival, і, слухаючи, я намагався пригадати наші перші дні з Діаною: як ми зустрілися на пікніку, як я загубив її номер, а тоді випадково зустрівся з нею, коли повертався з товаришами після кіно; як ми вперше кохалися в мотелі на Джерсі-Шор. Ті спогади на диво видавалися яскравішими за візит, який я щойно здійснив у Потосі.