Розділ «Частина друга Джон Келлер»

— Але ви пам’ятаєте багато деталей, — сказав я. — Я думав, ви втратили пам’ять.

— Мій стан вплинув на минуле. Це називається ретроградна амнезія. Після цього триклятого досвіду в лікарні я не міг згадати нічого, що сталося раніше, але з моєю пам’яттю завжди все добре, коли справа доходить до того, що трапилося після травми голови. Я мусив заново відкривати своє власне минуле, наче дізнаєшся про іншу людину: коли і де вона народилася, хто її батьки, у яку школу вона ходила, і все таке. Це й справді було дивно, але я звик. Зрештою, вибору немає.

Він устав і ввімкнув світло. Сидячи на веранді, у мене було відчуття, наче ми — дві мухи, закриті в банці. Я роздумував, вірити йому чи ні.

— Я хочу запитати вас ще дещо.

— Будь ласка, слухаю.

— У підвалі професорового будинку був тренажерний зал. Він тримав там чи деінде в будинку бейсбольну биту? Ви нічого такого не помічали?

— Ні. Хоча знаю, що він мав кілька гир і грушу.

— Копи казали, що, ймовірно, його вбили бейсбольною битою, та знаряддя вбивства так і не знайшли. Якщо в будинку професора бити не було, отже, вбивця приніс її з собою. А таке непросто приховати під пальтом. Ви не пригадуєте, у що був одягнений Флінн тієї ночі, коли ви бачили його через вікно?

На якусь мить він задумався, а потім похитав головою.

— Не впевнений… Він майже завжди носив куртку, і, можливо, так було й у ту ніч, але я б не наполягав на цьому.

— Останнє запитання. Я знаю, що спершу й вас підозрювали, але потім виключили з розслідування, адже на момент вбивства у вас виявилося алібі. Але ви кажете, що близько одинадцятої години вечора ви все ще були на задньому дворі Вайдера, а потім пішли додому. Наскільки мені відомо, тоді ви жили сам. Скажете, що то у вас за алібі?

— Звісно. Біля дому я зайшов у бар, який працював допізна. Я хвилювався і не хотів залишатися сам. Напевне, я прийшов туди кілька хвилин на дванадцяту. Власник — мій приятель; колись я допомагав йому з дрібним ремонтом. Тому хлопець підтвердив поліціянтам, що я там перебував, і це була правда. Поліція ще якийсь час діставала мене, але потім мені дали спокій, тим паче я — остання людина, яка хотіла б, щоби з професором щось трапилося. Який у мене був мотив для вбивства?

— Ви кажете, що сиділи в барі. Хіба в час, коли ви приймали всі ті таблетки, вам дозволили пити спиртне?

— Я не пив спиртне. Я й досі його не торкаюся. Коли я йду в бар, то замовляю кока-колу або горня кави. Я пішов туди, щоб не проводити час наодинці.

Він загасив цигарку в попільничці.

— Ви шульга, Дереку? Ви тримаєте цигарку лівою рукою.

— Так.

Я поговорив із ним ще декілька хвилин. Він сказав мені, що життя взяло своє, і врешті він з’їхався з Леонорою. Він більше не мав жодних проблем із законом, і останні дванадцять років йому вже не потрібно було щорічно проходити психіатричну комісію.

Ми попрощалися, і він залишився у своїй імпровізованій майстерні. Я повернувся у вітальню, де на дивані Леонора дивилася телевізор, а в неї на руках спала дитина. Я ще раз подякував їй, побажав на добраніч і пішов.

Шість