Розділ «Майстер і Маргарита»

— Коров’єв! — скрикнув Никанор Іванович. — У п’ятдесятій квартирі в нас засів! Пишіть: Коров’єв. Його негайно слід зловити! Пишіть: шостий під’їзд, там він.

— Звідки валюту взяв? — задушевно спитали в Никанора Івановича.

— Бог істинний, Бог всемогутній, — заговорив Никанор Іванович, — усе бачить, а мені туди й дорога. У руках ніколи не тримав і гадки не мав, яка вона така валюта! Господь мене карає за скверну мою, — з почуттям правив Никанор Іванович, то застібуючи сорочку, то розстібуючи, то хрестячись, — брав! Брав, але брав нашими, совєтськими! Прописував за гроші, не заперечую, бувало. Гарний і наш секретар Пролежнєв, теж гарний. Прямо скажемо, усі злодії в домоуправлінні. Але валюти не брав!

На прохання не валяти глупака, а розповідати, як потрапили доляри до вентиляції, Никанор Іванович став на коліна й похитнувся, розтуляючи рота, немов прагнучи проковтнути паркетину.

— Хочете, — промукав він, — землю буду їсти, що не брав? А Коров’єв — він чорт.

Усякий терпець має колись увірватися, і за столом піднесли голос, натякнули Никанорові Івановичу, що пора йому заговорити людською мовою.

Тут кімнату з цим самим диваном розітнуло люте ревіння Никанора Івановича, який скочив з колін:

— Онде він! Он за шафою! Он посміхається! І пенсне його… Тримайте його! Окропити приміщення!

Кров збігла з лиця Никанорові Івановичу, він, тремтячи, хрестив повітря, кидався до дверей та назад, заспівав якусь молитву і, нарешті, став плести суцільну нісенітницю.

Стало цілком ясно, що Никанор Іванович ні до яких розмов непридатний. Його вивели, помістили до окремої кімнати, де він дещо принишк і лише молився та схлипував.

На Садову, певна річ, з’їздили і в квартирі № 50 побували. Та жодного Коров’єва там не знайшли, і жодного Коров’єва ніхто в будинку не знав і не бачив. Квартира, що в ній мешкали покійний Берліоз та Лиходєєв, який поїхав до Ялти, стояла глухою пусткою, і в кабінеті мирно висіли ніким не пошкоджені сургучні печаті на шафах. З тим і поїхали із Садової, причому з ними відбув розгублений та пригнічений секретар домоуправління Пролежнєв.

Увечері Никанора Івановича було доправлено до клініки Стравинського. Там він повівся настільки неспокійно, що йому довелося зробити впорскування за рецептом Стравинського, й лише по півночі Никанор Іванович заснув у 119-й кімнаті, зрідка видаючи тяжке стражденне мукання.

Та що далі, то легшим ставав його сон. Він перестав вертітися й стогнати, став дихати легко й рівно, і його залишили самого.

Тоді Никанора Івановича навідало сновидіння, в основі якого, без сумніву, були його сьогоднішні переживання. Почалося з того, що Никанорові Івановичу примарилося, буцімто якісь люди із золотими сурмами в руках підводять його, і то дуже врочисто, до великих лакованих дверей. Біля цих дверей супутники зіграли немовби туш Никанорові Івановичу, а потім гучний бас з небес весело сказав:

— Ласкаво просимо, Никаноре Йвановичу! Здавайте валюту![206]

Здивований украй, Никанор Іванович побачив над собою чорний гучномовець.

Потім він чомусь опинився в театральній залі, де під золоченою стелею сяяли кришталеві жирандолі, а на стінах кенкети[207]. Усе було як слід, як у невеликому за розмірами, але дуже багатому театрі. Була сцена, запнута оксамитною завісою, по темно-вишневому тлі обсіяною, як зірочками, зображеннями золотих збільшених десяток, суфлерська будка і навіть глядачі.

Здивувало Никанора Івановича те, що вся ця публіка була однієї статі — чоловічої, і вся чомусь з бородами. А поза тим вражало те, що в театральній залі не було стільців і вся ця публіка сиділа на підлозі, прекрасно натертій та ковзкій.

Ніяковіючи в новому та великому товаристві, Никанор Іванович, пом’явшись якийсь час, пішов за загальним прикладом і всівся на паркеті по-турецькій, примостившись між якимось рудим здорованем-бородачем та другим, блідим і вельми зарослим громадянином. Ніхто з сидячих не звернув уваги на новоприбулого глядача.

Тут почувся лагідний дзенькіт дзвіночка, світло в залі згасло, завіса розійшлася й постала освітлена сцена з кріслом, столиком, на якому був золотий дзвіночок, і з глухим чорним оксамитовим задником.