Розділ «Майстер і Маргарита»

Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи прозаїчна мова конферансьє, та от раптом із залі пролунав сором’язливий голос:

— Я здаю валюту!

— Ласкаво прошу на сцену! — чемно запросив конферансьє, вдивляючись у темну залю.

І на сцені з’явився маленький на зріст білявий громадянин, який, судячи з обличчя, не голився близько трьох тижнів.

— Пробачте, як вас на прізвище? — поспитався конферансьє.

— Канавкін Микола, — сором’язливо озвався прибулий.

— А! Дуже приємно, громадянине Канавкін. Отже?

— Здаю, — тихо сказав Канавкін.

— Скільки?

— Тисячу долярів і двадцять золотих десяток.

— Браво! Усе, що є?

Провідник програми утупився просто в очі Канавкіну, і Никанорові Івановичу навіть здалося, що з цих очей пирснули промені, що проштрикнули Канавкіна навпрозір, немов рентгенівське проміння. У залі аж подих забило.

— Вірю! — нарешті вигукнув артист і погасив свій погляд. — Вірю! Ці очі не брешуть. Бо скільки ж разів я казав вам, що основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Утямте, що язик може приховати істину, а очі — ніколи! Вам ставлять несподіване запитання, ви навіть не здригнетеся, за одну мить опановуєте собою і знаєте, що треба сказати, щоб приховати істину, і досить переконливо говорите, і жодна зморшка на вашому обличчі не ворухнеться, але, на жаль, стривожена запитанням істина зі дна душі на мить скаче у вічі, і всьому кінець. Її помітили, а ви у пастці.

Вимовивши, і то з великим запалом, цю вельми переконливу промову, артист лагідно провідався в Канавкіна:

— Де ж заховані?

— В тітки моєї, Пороховникової, на Пречистенці…[214]

— А! Це… постривайте… це в Клавдії Іллівни, чи як?

— Так.

— Ах так, так, так, так! Маленький будиночок? Навпроти ще й палісадничок? Ще б пак, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?

— У льоху, в бляшанці з-під Ейнему[215]…