Розділ «Майстер і Маргарита»

— Красуню моя… — почав ніжно Коров’єв.

— Я не красуня, — перебила його громадянка.

— Ох, яка це шкода, — розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: — Ну що ж, як не волите бути красунею, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так от, щоб переконатися в тому, що Достоєвський — письменник, невже ж треба питати в нього посвідчення? Та візьміть перші-ліпші п’ять сторінок з будь-якого його роману, і без усякого посвідчення ви переконаєтеся, що маєте діло з письменником. Та я так гадаю, що він і посвідчення жодного не мав! Як ти гадаєш? — звернувся Коров’єв до Бегемота.

— Б’юся навзаклад, що не мав, — відповів той, ставлячи примуса на стіл поруч із книгою та втираючи піт рукою на закоптілому лобі.

— Ви — не Достоєвський, — сказала громадянка, збита з пантелику Коров’євим.

— Ну, хтозна, хтозна, — відповів той.

— Достоєвський помер, — сказала громадянка, але якось не дуже певно.

— Протестую! — гаряче викрикнув Бегемот. — Достоєвський безсмертний.

— Ваші посвідчення, громадяни, — сказала громадянка.

— Даруйте, це врешті-решт смішно, — не здавався Коров’єв, — ніяк не посвідченням визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які задуми снуються в моїй голові? Або в цій голові? — й він вказав на голову Бегемота, з якої той негайно зняв кепку, неначе для того, щоб громадянка могла краще роздивитися її.

— Пропустіть, громадяни, — вже нервуючи, сказала вона.

Коров’єв і Бегемот посторонилися й пропустили якогось письменника в сірому костюмі, в літній без краватки білій сорочці, комір якої широко лежав на комірі піджака, і з газетою під пахвою. Письменник привітно кивнув громадянці, на ходу поставив у підставленій йому книзі якусь закарлючку й пройшов на веранду.

— На жаль, не нам, не нам, — скрушно мовив Коров’єв, — а йому[377] дістанеться той крижаний кухоль пива, про якого ми, бідолашні блудяги, так мріяли з тобою, становище наше жалюгідне й скрутне, і я не знаю, що його й робити.

Бегемот лише скрушно розвів руками й надів кепку на круглу голову, порослу густим волоссям, дуже схожим на котячу шерсть. І цієї миті негучний, але владний голос пролунав над головою громадянки:

— Пропустіть, Софіє Павлівно.

Громадянка з книгою здивувалася; в зелені трельяжу постали білі фрачні груди та клинувата борода флібустьєра. Він привітно дивився на двох сумнівних голодранців і навіть більше, робив їм запрошувальні жести. Авторитет Арчибальда Арчибальдовича був річчю, серйозно відчутною в ресторані, яким він завідував, і Софія Павлівна покірно спитала в Коров’єва: — Як ваше прізвище?

— Панаєв, — ґречно відповів той. Громадянка записала це прізвище й звела питальний погляд на Бегемота.

— Скабічевський[378], — пропищав той, чомусь вказуючи на свого примуса. Софія Павлівна записала й це і підсунула книгу відвідувачам, щоб вони розписалися в ній. Коров’єв проти прізвища «Панаєв» написав «Скабічевський», а Бегемот проти Скабічевського написав «Панаєв».

Арчибальд Арчибальдович, украй вражаючи Софію Павлівну, спокусливо всміхаючись, повів гостей до найкращого столика в протилежному кінці веранди, туди, де лежала найгустіша тінь, до столика, край якого весело вигравало сонце в одному з прорізів трельяжної зелені. Софія ж Павлівна, моргаючи зі здуміння, довго вивчала дивні записи, зроблені несподіваними відвідувачами у книзі.

Офіціянтів Арчибальд Арчибальдович здивував не менше, ніж Софію Павлівну. Він особисто відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, мигнув одному, щось шепнув іншому, і два офіціянти заметушилися біля нових гостей, з яких один свого примуса поставив поряд із своїм поруділим черевиком на підлогу.