Розділ «Майстер і Маргарита»

— В нас тільки на валюту, — прохарчав він, роздратовано дивлячись з-під кошлатих, неначе міллю поїдених сивих брів.

— Дорогий мій, — забрязкотів довгий, виблискуючи оком з розбитого пенсне, — а звідки ж вам відомо, що я її не маю? Ви судите з костюма? Ніколи не робіть цього, щонайбезцінніший страже! Ви можете помилитися, і то вельми тяжко помилитися. Перечитайте ще раз хоча б історію знаменитого каліфа Гарун-аль-Рашида[371]. Але в цьому разі, полишаючи цю історію дочасу осторонь, хочу сказати вам, що нажаліюся на вас завідувачеві та порозказую йому про вас таких речей, що чи не привелося б вам покинути вашого поста між блискучими дзеркальними дверима.

— Я маю, може, повен примус валюти, — запально устряв до розмови котоподібний товстун, просто-таки пручи до магазину.

Ззаду вже напирала й злостилася публіка. З ненавистю й сумнівом дивлячись на диковинну парочку, швайцар посторонився, і наші знайомі, Коров’єв і Бегемот, опинилися в магазині. Тут вони насамперед обгляділися, а тоді лунким голосом, чутним геть у кожнісінькому куточку, Коров’єв оголосив:

— Прекрасний магазин! Дуже, дуже гарний магазин. Публіка від прилавків обернулася й чомусь із подивом поглянула на промовця, хоча хвалити магазин той мав усі підстави.

Сотні штук ситцю найрозкішніших барв виднілися в клітках полиць. За ними громадилися міткалі й шифони й сукна фрачні. У перспективу йшли цілі штабелі коробок із взуттям, і кількоро громадянок сиділи на низеньких стільчиках, маючи праву ногу в старому, поношеному черевику, а ліву— в новому блискучому човнику, якою вони й тупали заклопотано в килимок. Десь у глибині за рогом співали й грали патефони.

Та, минаючи усі ці спокуси, Коров’єв і Бегемот попрямували впрост до стику гастрономічного та кондитерського відділень. Тут було дуже просторо, громадянки в хусточках та беретиках не напирали на прилавки, як у ситцевому відділенні.

Низенький, зовсім квадратний чоловік, виголений до синяви, в рогових окулярах, у новенькому капелюсі, не пом’ятому та без патьоків на стрічці, в бузковому пальті та лайкових рудих рукавичках, стояв край прилавка й щось наказово мугикав. Продавець в чистому білому халаті й синій шапочці обслуговував бузкового клієнта. Гостролезим ножем, дуже схожим на ножа, викраденого Левієм Матвієм, він знімав з жирної плачливої рожевої лососини її схожу на зміїну із сріблястим відлиском шкуру.

— І це відділення чудове, — врочисто признав Коров’єв, — і іноземець симпатичний, — він доброзичливо вказав пальцем на бузкову спину.

— Ні, Фаґоте, ні, — задумливо відповів Бегемот, — ти, голубе, помиляєшся. В обличчі бузкового джентльмена чогось бракує, як на мене.

Бузкова спина здригнулася, але, мабуть, випадково, бо ж не міг іноземець зрозуміти те, що казали руською Коров’єв та його супутник.

— Кароші? — суворо запитував бузковий покупець.

— Знаменита! — відповідав продавець, кокетливо колупаючи вістрям ножа під шкурою.

— Кароші люблю, плахой — нет, — суворо казав іноземець.

— Аякже! — палко відповідав продавець.

Тут наші знайомі відійшли від іноземця з його лососиною до краю кондитерського прилавку.

— Гаряче сьогодні, — звернувся Коров’єв до молоденької червонощокої продавчині й не дістав від неї жодної відповіді на це. — Почому мандарини? — поспитався тоді в неї Коров’єв.

— Тридцять копійок кіло, — відповіла продавчиня.

— Усе кусається, — зітхнувши, зазначив Коров’єв, — ех, ех… — він трохи ще подумав і запросив свого супутника: — Їж, Бегемоте.

Товстун узяв свого примуса під пахву, заволодів верхнім мандарином у піраміді і, тут-таки зі шкурою зжерши його, узявся до другого.