Розділ «Майстер і Маргарита»

Продавчиню пройняв смертельний жах.

— Ви з глузду з’їхали! — скрикнула вона, втрачаючи свій рум’янець. — Чека давайте! Чека! — і вона впустила конфектні щипці[372].

— Душечко, любко, красуню, — засичав Коров’єв, перевалюючись через прилавок і підморгуючи продавчині, — не при валюті ми сьогодні… ну що ж поробиш! Але, клянуся вам, наступного разу, і аж ніяк не пізніше понеділка, віддамо усе чистоганом. Ми тут неподалік, на Садовій, де пожежа…

Бегемот, проковтнувши третього мандарина, сунув лапу до хитрої споруди з шоколадних плиток, висмикнув одну долішню, через що, звичайно ж, усе завалилося, і проковтнув її разом із золотою обгорткою.

Продавці за рибним прилавком неначе скам’яніли зі своїми ножами в руках, бузковий іноземець повернувся до грабіжників, і тут виявилося, що Бегемот не мав рації: бузковому не бракувало чогось в обличчі, а навпаки, радше було зайве — драглисті щоки та метушливі очі.

Геть споловівши, продавчиня тужливо прокричала на увесь магазин:

— Палйосич! Палйосич!

Публіка із ситцевого відділення посунула на цей крик, а Бегемот відійшов від кондитерських спокус і запустив лапу до бочки з написом «Оселедець керченський відбірний», витяг двійко оселедців і проковтнув їх, виплюнувши хвости.

— Палйосич! — повторився відчайдушний крик за прилавком кондитерського, а за рибним прилавком гаркнув продавець в еспаньйолці[373]:

— Ти що ж ото робиш, гад?!

Павло Йосипович вже поспішав до місця дії. Це був показний чоловік у білому чистому халаті, як хірург, і з оливцем, що стирчав із кишені. Павло Йосипович, видно, був досвідченою людиною. Побачивши в роті Бегемота хвіст третього оселедця, він умить оцінив становище, геть усе збагнув і, не заходячи в жодні суперечки з нахабами, махнув у далечінь рукою, скомандувавши:

— Сюрчи!

На ріг Смоленського з дзеркальних дверей вилетів швайцар і залився зловіщим сюрчанням. Публіка стала обступати негідників, і тоді до діла забрався Коров’єв.

— Громадяни! — тремким тоненьким голосом прокричав він. — Що ж воно робиться? Га? Дозвольте вас про це запитати! Бідна людина, — Коров’єв підпустив тремтіння до свого голосу й вказав на Бегемота, який негайно скроїв плаксиву фізіономію, — бідна людина цілий день ладить примуси; вона зголодніла… а звідки ж їй узяти валюту?

Павло Йосипович, зазвичай стриманий і спокійний, крикнув на це суворо:

— Ти це кинь! — і махнув у далечінь вже нетерпляче. Тоді трелі біля дверей загриміли веселіше.

Та Коров’єв, не знітившись виступом Павла Йосиповича, вів далі:

— Звідки? — ставлю я усім питання! Він зморений голодом і спрагою! Йому гаряче. Ну взяв скуштувати, бідолашний, мандарина. І вся ціна тому мандаринові три копійки. І от вони вже тьохкають, як ті солов’ї навесні в лісі, тривожать міліцію, відривають її від роботи. А йому можна? Га? — і тут Коров’єв вказав на бузкового гладуна, через що в того на обличчі виказалася превелика тривога. — Що він за один такий? Га? Звідки він приїхав? Навіщо? Скучили ми по ньому, чи як? Запрошували ми його, чи як? Авжеж, — саркастично кривлячи рота, на увесь голос кричав колишній реґент, — він, бачите, в парадному бузковому костюмі, од лососини увесь розбух, він увесь напханий валютою, а нашому як, а нашому? Гірко мені! Гірко! Гірко! — завив Коров’єв, як дружко на старовинному весіллі.

Уся ця пребезглузда, нетактовна і, ймовірно, політично шкідлива промова примусила гнівно здригатися Павла Йосиповича, але, хай як воно дивно, з очей стлумленої публіки знати було, що в дуже багатьох людей вона пробуджувала співчуття! А коли Бегемот, приклавши брудного продраного рукава до ока, вигукнув трагічно:

— Спасибі, вірний друже, заступився за потерпілого! — сталося диво. Дуже пристойний тихий дідок, одягнений бідно, але чепурненько, який купував три мигдалеві тістечка в гастрономічному відділенні, вмить преобразився. Очі йому блиснули войовничим вогнем, він зчервонівся, жбурнув мішечка з тістечками на підлогу й крикнув: