Розділ «Майстер і Маргарита»

— Мессіре! Субота. Сонце схиляється. Нам пора.

— Вибачайте, не можу більше бесідувати, — сказав кіт з дзеркала, — нам пора. — Він пошпурив свого бравнінґа й вибив обидві шибки у вікні. Тоді плеснув додолу бензином, і той бензин сам собою спалахнув, викинувши хвилю полум’я під саму стелю.

Зайнялося якось незвичайно швидко й сильно, як не буває навіть при бензині. Відразу ж задиміли шпалери, зайнялася зірвана ґардина на підлозі й почали тліти рами в розбитих вікнах. Кіт спружинився, нявкнув, перемахнув з дзеркала на підвіконня й зник за ним разом із своїм примусом. Знадвору пролунали постріли. Чоловік, що сидів на залізній протипожежній драбині на рівні ювеліршиних кімнат, обстріляв кота, коли той перелітав з підвіконня на підвіконня, прямуючи до наріжної ринви будинку, збудованого, як було сказано, покоєм. По цій ринві кіт видерся на дах. Там його, на жаль, так само марно обстріляла варта, що стерегла димарі, й кіт розтанув у призахідному сонці, яке заливало місто.

У квартирі цієї часини спалахнув паркет під ногами прибулих, і у вогні, на тому місці, де валявся з удаваною раною кіт, вилонився, дедалі більше густіючи, труп колишнього барона Майґеля із задертим догори підборіддям, із скляними очима. Витягти його вже не було аніякої змоги.

Скакаючи розжахтілими паркетинами, ляскаючи долонями по задимілих плечах та грудях, ті, хто був у вітальні, відступали до кабінету та передпокою. Ті, хто були в їдальні та спальні, вибігли крізь коридор. Надбігли й ті, хто були на кухні, кинулись до передпокою. Вітальня вже була заповнена вогнем і димом. Хтось на ходу встиг накрутити телефонний номер пожежної частини, коротко крикнути до слухавки:

— Садова, триста два-біс!

Далі баритися було годі. Полум’я вихлиснуло до передпокою. Дихати стало тяжко.

Тільки-но з розбитих вікон зачарованої квартири вибило перші струмінці диму, у дворі почулися відчайдушні людські крики:

— Пожежа, пожежа, горимо!

У різних квартирах дому люди стали кричати до телефонів:

— Садова! Садова, триста два-біс!

У той час, як на Садовій почулися лячні серцю дзвонові бовкання на червоних довгастих пожежних машинах, що неслися з усіх частин міста, люди, що метушилися у дворі, бачили, як разом із димом з вікна п’ятого поверху вилетіли три темних, як здалося, чоловічих силуети та один силует оголеної жінки.

Розділ 28

Останні пригоди Коров’єва та Бегемота

Чи були ті силуети, чи вони тільки приверзлися ураженим страхом мешканцям злощасного дому на Садовій, достеменно сказати, звичайно ж, не можна. Якщо вони були, то куди вони безпосередньо рушили, так само не знає ніхто. Де вони розділилися, також не можемо сказати, та знаємо, що приблизно за чверть години після початку пожежі на Садовій, біля дзеркальних дверей Торгсіну на Смоленському ринку[370] з’явився довгий громадянин у картатому костюмі і з ним чорний здоровий кіт.

Спритно вихляючи поміж перехожих, громадянин відчинив зовнішні двері магазину. Та тут маленький, кощавий та вкрай недоброзичливий швайцар перепинив йому шлях і роздратовано сказав:

— З котами не можна!

— Я вибачаюся, — забрязкотів довгий та приклав вузлувату руку до вуха, як туговухий, — з котами, ви кажете? А де ж ви бачите кота?

Швайцар вилупив очі, й було через що: жодного кота біля ніг громадянина вже не виявилося, а з-за плеча його натомість вихилявся й поривавсь до магазину товстун у драній кепці, який і справді дещо скидався пикою на кота. В руках товстун мав примуса.

Ці двійко відвідувачів чогось не сподобалися швайцарові-мізантропу.