Розділ «Майстер і Маргарита»

— Не пустую, нікого не займаю, ладнаю примуса, — неприязно набурмосившись, промовив кіт, — і ще вважаю за обов’язок застерегти, що кіт стародавня й недоторканна тварина.

— Винятково чиста робота, — шепнув один із прибулих, а другий сказав гучно й виразно:

— Ану ж, недоторканий черевомовний коте, ласкаво просимо сюди!

Розпустилася й злетіла шовкова сітка, але той, хто кидав її, на превеликий подив усіх, схибив і зачепив нею тільки карафу, яка із дзвоном тут-таки й розбилася.

— Реміз! — заверещав кіт. — Ура! — і тут він, відставивши убік примуса, вихопив з-за спини бравнінґа[368]. Він миттю націлив його на того, хто найближче стояв до нього, але в того раніше, ніж кіт встиг стрелити, в руці палахнуло вогнем, і разом з пострілом з мавзера кіт беркицьнувся сторчголов з коминкової полиці на підлогу, впустивши бравнінґа й кинувши примуса.

— От і по всьому, — кволим голосом сказав кіт і млосно розкинувся у кривавій калюжі, — відійдіть від мене на мить, дайте мені попрощатися із землею. О мій друже Азазелло! — простогнав кіт, сходячи кров’ю. — Де ти є? — Кіт завів пригаслі очі в керунку дверей до їдальні. — Ти не став мені на поміч в момент нерівного бою. Ти покинув бідного Бегемота, промінявши його на склянку — правда, дуже хорошого — коньяку! Ну що ж, хай моя смерть тяжитиме тобі совість, а я заповідаю тобі мого бравнінґа…

— Сітку, сітку, сітку, — тривожно зашепотіли навкруг кота. Та сітка, чорт знає чого, зачепилася в когось у кишені й не полізла назовні.

— Єдине, що може врятувати смертельно пораненого кота, — промовив кіт, — це ковток бензину… — І, скориставшись замішанням, він приклався до круглого отвору в примусі й напився бензину[369]. Цієї ж миті кров з-під верхньої лівої лапи перестала цебеніти. Кіт скочив живий та бадьорий, схопивши примуса під пахву, шугнув з ним назад на коминка, а звідти, роздираючи шпалери, поліз по стіні й секунди за дві опинився високо над прибулими, сидячи на металевому карнизі.

Умить руки вчепилися в ґардину й зірвали її разом з карнизом, через що сонце ринуло до затіненої кімнати. Та ані облудно одужалий кіт, ані примус не впали додолу. Кіт, не розлучаючись із примусом, схитрувався махнути повітрям і скочити на жирандолю, що висіла в центрі кімнати.

— Драбину! — крикнули знизу.

— Викликаю на дуель! — проверещав кіт, пролітаючи над головами на розгойданій жирандолі, й тут знову в лапах його опинився бравнінґ, а примуса він прилаштував між раменами жирандолі. Кіт прицілився і, літаючи немов вагадло, над головами прибулих, відкрив по них стрілянину. Гуркіт стряс квартиру. На підлогу полетіли кришталеві уламки з жирандолі, тріснуло зірками дзеркало на коминку, полетів тиньковий пил, заскакали по підлозі відпрацьовані гільзи, потріскались шибки у вікнах, з простреленого примуса стало чвіркати бензином. Тепер вже годі було казати про те, щоб узяти кота живцем, і прибулі влучно й оскаженіло стріляли йому у відповідь з мавзерів у голову, в живіт, у груди та в спину. Стрілянина спричинила паніку на асфальті у дворі.

Та тривала ця стрілянина дуже недовго й сама собою стала вщухати. Річ у тім, що ані котові, ані прибулим вона не спричинила жодної шкоди. Ніхто не виявився не лише вбитим, але навіть пораненим; усі, в тому й кіт, залишились цілком неушкодженими. Хтось із прибулих, на остаточний вже спробунок, випустив штук із п’ять у голову окаянній тварині, і кіт льотом відповів цілою обоймою. І знову ж те саме — жодного враження ні на кого це не справило.

Кіт погойдувався в жирандолі, розмахи якої щораз зменшувались, дмухаючи чомусь у дуло бравнінґа та плюючи собі на лапу. В тих, хто безмовно стояв долі, на обличчях з’явився вираз цілковитої розгуби. То був єдиний, або один з єдиних, випадок, коли стрільба виявлялася цілком марною. Можна було, звичайно, припустити, що бравнінґ кота — який-небудь іграшковий, але про мавзери прибулих такого аж ніяк не можна було сказати. Перша ж рана кота, в чому, ясно, не було ані найменшого сумніву, була нічим іншим, як фокусом та свинячим удаванням, так само як і пиття бензину.

Зробили ще одну спробу доп’ясти кота. Було кинуто аркан, він зачепився за одну із свічок, жирандоля зірвалася. Удар її струснув, здавалося, увесь корпус будинку, та до пуття це не довело. Присутніх обдало скалками, а кіт перелетів повітрям і всівся високо під стелею на верхній частині золоченої рами коминкового дзеркала. Він ніде не збирався тікати й навіть, навпаки, сидячи у відносній безпеці, повів іще одну мову.

— Я ніяк не розумію, — казав він згори, — причин такого різкого поводження зі мною…

І цю мову на самому початку перебив не знати звідки почутий тяжкий низький голос:

— Що діється в квартирі? Мені заважають працювати.

Другий, неприємний і гугнявий голос озвався:

— Ну, звісно, Бегемот, чорт його забирай!

Третій, брязкучий, голос сказав: