Розділ «Майстер і Маргарита»

— Толмай, — відповів Афраній і додав тривожно: — Може він допустився помилки?

— Кажіть далі, — відповів Пилат, — помилки не було. Я взагалі починаю потроху губитися, Афранію, я, здається, маю діло з людиною, яка ніколи не робить помилок. Ця людина — ви.

Левія Матвія узяли до воза разом з тілами страчених і за якісь дві години вони досягли безлюдної ущелини на північ від Єршалаїму. Там команда, працюючи позмінно, протягом години викопала глибоку яму і в ній поховала трьох страчених[358].

— Голими?

— Ні, прокураторе, — команда узяла із собою на цю мету хітони. На пальці похованим було надіто кільця. Єшуа з одною насічкою, Дисмасові з двома й Ґестасові з трьома. Яму закрито, привернуто камінням. Пізнавальний знак Толмаєві відомий.

— Ах, якби я міг передбачити! — зморщившись, промовив Пилат. — Адже мені треба було побачити цього Левія Матвія…

— Він тут, прокураторе!

Пилат, широко розширивши очі, дивився якийсь час на Афранія, а тоді сказав так:

— Дякую вам за усе, що зроблено в цій справі. Прошу вас завтра прислати до мене Толмая, оголосити йому заздалегідь, що я задоволений ним, а вас, Афранію, — тут прокуратор дістав з кишені череса, що лежав на столі, персня й подав його начальникові таємної служби — прошу прийняти це на згадку.

Афраній вклонився, сказав:

— Велика честь, прокураторе.

— Команді, що провела поховання, прошу видати нагороди. Сищикам, які впустили Юду — догану. А Левія Матвія зараз до мене. Мені потрібні подробиці в справі Єшуа.

— Слухаю, прокураторе, — озвався Афраній і став відступати й кланятися, а прокуратор плеснув у долоні й заволав:

— До мене, сюди! Світильника в колонаду!

Афраній вже йшов до саду, а за спиною Пилата в руках служників вже мерехтіли вогні. Три світильники на столі з’явилися перед прокуратором, і місячна ніч відразу відступила до саду, немовби Афраній повів її за собою. Замість Афранія на бальконі постала маленька й худа людина поруч із велетенським кентуріоном. Цей другий, вловивши погляд прокуратора, відразу відступив до саду й зник.

Прокуратор вивчав прибулу людину пожадними й трохи сполошеними очима. Так дивляться на того, про кого чули багато та хто нарешті з’явився.

Прибулий чоловік, років під сорок, був чорним, обірваним, обліпленим засохлим багном, дивився вовкувато, спідлоба. Словом кажучи, він був дуже непоказним і радше скидався на міського жебрака, яких чимало юрмиться не терасах храму або на базарах галасливого й брудного Нижнього Міста.

Мовчання тривало довго, і порушено воно було дивною поведінкою приведеного до Пилата. Він перемінився в лиці, хитнувся і, якби не вхопився брудною рукою за край столу, впав би.

— Чого це ти? — запитав його Пилат.

— Нічого, — відповів Левій Матвій і зробив такий рух, наче щось проковтнув. Худа, гола, брудна шия його здулася й знову спала.