Розділ «Майстер і Маргарита»

Вільного часу було стільки, скільки потрібно, а гроза буде тільки надвечір, і боягузтво, безперечно, одна з найстрашніших вад. Так казав Єшуа Га-Ноцри. Ні, філософе, я тобі заперечую: це найстрашніша вада.

От, хоча б, не вбоявся ж теперішній прокуратор Юдеї, а колишній трибун у леґіоні, тоді, в Долині Дів, коли люті германці ледь не загризли Щуробоя-Велетня. Та даруйте мені, філософе! Невже ж ви, при вашому розумі припускаєтеся думки, що через людину, яка скоїла злочин проти кесаря, погубить свою кар’єру прокуратор Юдеї?

— Так, так, — стогнав і схлипував уві сні Пилат.

Звісно, погубить. Ранком би ще не погубив, а тепер, уночі, зваживши усе, ладний погубити. Він піде на все, щоб врятувати від страти геть ні в чому не винного безумного мрійника й лікаря!

— Нам тепер бути завжди разом, — казав йому уві сні обідраний філософ-бурлака, який невідь-звідки постав на дорозі вершникові із золотим списом. — Як один — то, отже, відразу ж і другий! Пом’януть мене, — відразу пом’януть і тебе! Мене — підкидька, сина невідомих батьків, і тебе — сина короля-звіздаря й дочки мірошника, красуні Пили[353].

— Так, то ти ж не забудь, пом’яни мене, сина звіздаря, — просив уві сні Пилат. І, заручившись уві сні кивком жебрака з Ен-Сариду[354], що йшов поруч із ним, жорстокий прокуратор Юдеї з радощів плакав і сміявся уві сні.

Усе це було хороше, та тим жахливішим було пробудження ігемона. Банґа загарчав на місяця, і слизька, немов накатана маслом блакитна дорога перед прокуратором провалилася. Він розплющив очі, й перше, що пригадав, це те, що страта була. Перше, що зробив прокуратор, це навиклим жестом вхопився за нашийника Банґи, а тоді хворими очима став шукати місяця і побачив, що він трохи відійшов убік і посріблився. Його світло перебивало неприємне, неспокійне світло, що грало перед самими очима. В руках кентуріона Щуробоя палав і чадів смолоскип. Щуробій з острахом і люттю дивився скоса на небезпечного звіра, який налаштувався до скоку.

— Не займай, Банґо, — сказав прокуратор хворим голосом і кашлянув. Затуляючись від полум’я рукою, він казав далі: — І вночі, й при місяці мені немає спокою. О боги! Ви теж маєте кепську посаду, Марку. Вояків ви калічите…

З шаленим здумінням Марк дивився на прокуратора, і той отямився. Щоб залагодити пусті слова, вимовлені вві сні, прокуратор сказав:

— Не ображайтеся, кентуріоне, моє становище, кажу, іще гірше. Чого вам треба?

— До вас начальник таємної варти, — спокійно сповістив Марк.

— Просіть, просіть, — прочищаючи горло кашлем, наказав прокуратор і став босими ногами намацувати сандалії. Полум’я заграло на колонах, застукотіли каліґи кентуріона по мозаїці. Кентуріон вийшов до саду.

— І при місяці мені немає спокою, — скрипнувши зубами, сам собі проказав прокуратор.

На бальконі замість кентуріона з’явився чоловік у каптурі.

— Банґо, не займай, — тихо сказав прокуратор і стиснув потилицю пса.

Перш ніж почати розмову, Афраній, за своїм звичаєм, озирнувся й відійшов у тінь і, впевнившись, що, окрім Банґи, зайвих на бальконі немає, тихо сказав:

— Прошу віддати мене до суду, прокураторе. Ви мали рацію. Я не зумів уберегти Юду з Киріяту, його зарізали. Прошу суду й відставки.

Афранієві здалося, що на нього дивляться четверо очей — собачі й вовчі.

Афраній витяг з-під хламиди зашкарублого від крови кошеля, запечатаного двома печатями.

— Ось цього гамана з грішми підкинули вбивці до дому первосвященика. Кров на цьому гамані — кров Юди з Киріяту.