Розділ «Майстер і Маргарита»

— Сама, — шепнула жінка на терасі. — Чоловік ранком поїхав до Кесарії, — тут жінка озирнулася на двері й пошепки додала: — Але служниця вдома. — Тут вона зробила жест, що означав — «заходьте». Афраній озирнувся й ступив на кам’яні сходи. По цьому і жінка, й він сховалися всередині будиночка.

В цієї жінки Афраній пробув зовсім вже коротко — ніяк не більше хвилин п’яти. Після того він залишив будинок і терасу, нижче насунув каптура на очі й вийшов на вулицю. У житлах цього часу вже засвічували світильники, передсвяткова товкотнеча була ще дуже великою, і Афраній на своєму мулі загубився у плині перехожих та вершників. Подальший його шлях нікому не відомий.

Жінка ж, що її Афраній називав Низа[346], залишившись самою, стала перевдягатися, причому дуже квапилася. Але, хай як важко було їй розшукувати потрібні їй речі в темній кімнаті, світильника вона не засвітила й служницю не покликала. Лише коли вона була готова і мала вже на голові темне покривало, в будиночку пролунав її голос:

— Як мене хто питатиме, скажи, що я пішла в гостину до Енанти[347].

Почулося бурчання старої служниці в пітьмах:

— До Енанти? Ох вже та Енанта! Бо ж заборонив чоловік ходити до неї! Звідниця вона, твоя Енанта! От скажу чоловікові…

— Ну, ну, ну, замовкни, — озвалася Низа і, як тінь, вислизнула з будиночка. Сандалії Низи простукотіли по кам’яних плитах подвір’ячка. Служниця з бурчанням причинила двері на терасу. Низа залишила свій дім.

Того ж самого часу з іншого провулка в Нижньому Місті, провулка ламаного, що уступами збігав до одного з міських ставків, із хвіртки непоказного дому, що сліпим своїм боком виходив у провулок, а вікнами у двір, вийшов молодий, з охайно підстриженою борідкою чоловік у білому чистому кефі, що спадало на плечі, в новому святковому блакитному талліфі з китицями знизу та в новеньких рипучих сандаліях. Горбоносий красень, що причепурився до великого свята, йшов бадьоро, обганяючи перехожих, що поспішали додому до святкової трапези, дивився, як спалахувало одне вікно по одному. Молодий чоловік попрямував дорогою, що веде повз базар до палацу первосвященика Каїфи, розташованому при підніжжі храмового пагорка.

Згодом можна було бачити, як він входить до воріт двору Каїфи. А ще трохи згодом — як він залишає цей двір.

Після відвідин палацу, в якому вже палали світильники й смолоскипи, в якому йшла святкова метушня, молодий чоловік пішов ще бадьоріше, ще радісніше й поквапився назад до Нижнього Міста. На тому самому розі, де вулиця вливалася в базарну площу, в кипінні й товкотнечі його випередила як ніби танечною ходою легка жінка, що йшла в чорному покривалі, насунутому по самі очі. Обганяючи молодого красеня, ця жінка на мить відкинула покривало вище, кинула в бік молодика погляд, але не лише не сповільнила ходи, а й прискорила її, нібито намагаючись скритися від того, кого вона випередила.

Молодий чоловік не тільки помітив цю жінку, ні, він упізнав її, а впізнавши, здригнувся, зупинився, в зачудуванні дивлячись їй в спину, і прожогом кинувся їй навздогін. Мало не збивши з ніг якогось перехожого з глеком в руках, молодий чоловік наздогнав жінку, і, тяжко дихаючи від збентеження, озвав її:

— Низо!

Жінка обернулася, прищулилася, причому на обличчі її виказалася холодна досада, і сухо відповіла грецькою:

— Ба, це ти, Юдо? А я тебе не впізнала відразу. А втім, це добре. В нас є прикмета, що той, кого не впізнають, стане багатим…

Хвилюючись до того, що серце стало плигати, як птах під чорним покривалом, Юда пошепки, затинаючись, запитав, остерігаючись, щоб не почули перехожі:

— Куди ж це ти йдеш, Низо?

— А навіщо тобі це знати? — відповіла Низа, сповільнюючи ходу і згорда поглядаючи на Юду.

Тоді в голосі Юди почулися якісь дитячі інтонації, він зашепотів розгублено:

— Але як же?.. Та ми ж умовилися. Я хотів зайти до тебе. Ти сказала, що увесь вечір будеш вдома…

— Ах ні, ні, — відповіла Низа й капризно накопилила спідню губу, через що Юді здалося, що її обличчя, найвродливіше обличчя, яке він будь-коли бачив на світі, стало ще гарнішим, — мені стало нудно. У вас свято, а що ж накажеш робити мені? Сидіти й слухати, як ти зітхаєш на терасі? Та ще й боятися, що служниця розкаже про це чоловікові? Ні, ні, і я вирішила податися за місто слухати солов’їв.