Розділ «Майстер і Маргарита»

— Як за місто? — запитав Юда розгублено. — Сама?

— Звісно, сама, — відповіла Низа.

— Дозволь мені супроводити тебе, — задихаючись, попросив Юда. Думки його скаламутилися, він забув про всіх на світі й дивився благальними очима в блакитні очі Низи, які тепер здавалися чорними.

Низа нічого не відповіла й додала ходи.

— Що ж ти мовчиш, Низо? — жалібно запитав Юда, рівняючи з нею свою ходу.

— А мені не буде нудно з тобою? — раптом запитала Низа й зупинилася. Отут думки Юди зовсім змішалися.

— Ну, добре, — власкавилася нарешті Низа, — підемо.

— А куди, куди?

— Стривай… зайдім до цього двірочка й умовимось, бо я боюся, що хто із знайомих побачить мене й тоді скажуть, що я була з коханцем на вулиці.

І тут на базарі не стало Низи та Юди. Вони шепотілися у підворітті якогось двору.

— Йди до маслинового маєтку, — шепотіла Низа, натягаючи покривало на очі й відвертаючись від якогось чоловіка, що з відром входив у підворіття, — до Гетсиманії, за Кедрон[348], зрозумів?

— Так, так, так.

— Я піду передом, — вела далі Низа, — але ти не йтимеш за мною слідком, а відстанеш від мене. Я вийду передом… Як перейдеш струмок… ти знаєш, де ґрота?

— Знаю, знаю…

— Підеш повз олійню нагору та повертай до ґрота. Я буду там. Та не здумай іти зараз за мною, май терпіння, зажди тут. — І з цими словами Низа вийшла з підворіття, начебто й не розмовляла з Юдою.

Юда постояв якийсь час один, силкуючись зібрати докупи думки, що розбігалися. Серед них була думка про те, як йому пояснити свою відсутність на святковій трапезі в рідних. Юда стояв і вигадував якусь брехню, але в збентеженні нічого до пуття не обміркував і не наготував, і його ноги самі без його волі винесли його з підворіття геть.

Тепер він змінив свій шлях, він не прямував вже до Нижнього Міста, а повернувся назад до палацу Каїфи. Тепер Юда погано бачив довкілля. Свято вже увійшло до міста. Тепер круг Юди у вікнах не тільки блискотіли вогні, але вже чулися славослів’я. Останні спізнілі гнали осликів, підхльостували їх, кричали на них. Ноги самі несли Юду, і він не помітив, як повз нього пролетіли омшілі страхітні вежі Антонія, він не чув суремного ревіння в фортеці, жодної уваги не звернув на кінного римського патруля зі смолоскипом, що заливав тривожним світлом його шлях.

Проминувши вежу, Юда, повернувшись, побачив, що в моторошній височині над храмом зайнялися два гігантські п’ятисвічники[349]. Але й їх Юда розгледів неясно, йому здалося, що над Єршалаїмом засвітилися десять небачених розмірів лямпад, що змагаються зі світлом єдиної лямпади, яка дедалі вище сходила над Єршалаїмом, — лямпади місяця.

Тепер Юді все було байдуже, він прямував до Гетсиманської брами, він хотів мерщій залишити місто. Часом йому здавалося, що поперед нього, серед спин та облич перехожих, мигтить танцююча фігурка, веде його за собою. Та це була омана — Юда розумів, що Низа далеко випередила його. Юда пробіг повз міняльних лавок, потрапив нарешті до Гетсиманської брами. У ній, згоряючи з нетерпіння, він усе-таки змушений був затриматися. До міста входили верблюди, слідом за ними в’їхав військовий сирійський патруль, якого Юда подумки прокляв…

Та все доходить краю. Нетерпеливий Юда був уже поза міським муром. По ліву руку від себе Юда побачив маленький цвинтар, край нього кілька смугастих наметів прочан. Перетнувши курну дорогу, залиту місяцем, Юда кинувся до кедронського струмка, з тим щоб його перетнути. Вода тихо дзюрчала в Юди під ногами. Перескакуючи з каменя на камінь, він нарешті вибрався на протилежний гетсиманський берег і з великою радістю побачив, що дорога попід садами тут порожня. Неподалік вже виднілися напівзруйновані ворота маслинового маєтку.