Розділ «Майстер і Маргарита»

Абадонна стояв нерухомо.

— А можна, щоб він зняв окуляри на секунду? — спитала Маргарита, тулячись до Волянда й здригаючись, але вже з цікавости.

— А от цього не можна, — серйозно відповів Волянд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. — Ти що хочеш сказати, Азазелло?

— Мессіре, — відповів Азазелло, — дозвольте мені сказати. В нас двоє сторонніх: красуня, яка скиглить та благає, щоб її залишили при господині, і крім того, з нею, прошу вибачення, її кнур.

— Дивно поводяться красуні, — зазначив Волянд.

— Це Наталя, Наталя! — вигукнула Маргарита.

— Ну, залишити при господині. А кнура — до кухарів.

— Зарізати? — злякано скрикнула Маргарита. — Згляньтеся, мессіре, це Микола Іванович, нижній мешканець. Тут непорозуміння, вона, бачте, мазнула його кремом…

— Та даруйте, — сказав Волянд, — якого дідька й хто стане його різати? Хай посидить разом з кухарями, та й годі! Не можу ж я, погодьтеся, пустити його до бальної залі!

— Ще б пак… — додав Азазелло й доповів: — Доходить північ, мессіре.

— А, добре. — Волянд звернувся до Маргарити: — Ну ж бо, прошу вас… Заздалегідь вдячний вам. Не губіться й нічого не бійтеся. Нічого не пийте, окрім води, бо розімлієте й вам буде тяжко. Пора!

Маргарита підвелася з килимка, й тоді у дверях постав Коров’єв.

Розділ 23

Великий баль в сатани[296]

Бралося до півночі, довелось квапитися. Маргарита тьмяно бачила навколишнє. Запам’яталися свічки та самоцвітний якийсь басейн. Коли Маргарита стала на дно цього басейну, Гелла та Наталя, яка їй помагала, обдали її якоюсь гарячою, густою й червоною рідиною. Маргарита почула солоний посмак на вустах і збагнула, що її миють кров’ю. Кривава мантія змінилася іншою — густою, прозорою, ясно-рожевою, і Маргариті запаморочилася голова від трояндової олії. Потім Маргариту кинули на кришталеве ложе й до блиску стали розтирати якимось великим зеленим листям. Тут увірвався кіт і став помагати. Він примостився навпочіпки біля ніг Маргарити й став натирати їй ступні з таким виглядом, немов чистив чоботи на вулиці.

Маргарита не пам’ятає, хто зшив їй з пелюсток блідої троянди патинки і як ці патинки самі собою застібнулися золотими клямрами. Якась сила піднесла Маргариту й поставила перед дзеркалом, і у волоссі їй сяйнув королівський діямантовий вінець. Звідкись з’явився Коров’єв і повісив на груди Маргариті тяжке в овальній рамі зображення чорного пуделя[297]. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг тут-таки став муляти шию, зображення тягнуло її зігнутися. Та дещо винагородило Маргариту за ті незручности, що їх спричиняв ланцюг з чорним пуделем. Це — та шанобливість, яку стали виявляти до неї Коров’єв та Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого! — бурмотів Коров’єв біля дверей кімнати з басейном. — Нічого не вдієш, треба, треба, треба… Дозвольте, королево, дати вам останню пораду. Серед гостей будуть різні, ох, дуже різні, та нікому, королево Марго, жодної переваги! Як хто й не сподобається… я розумію, що ви, певна річ, не викажете цього на своєму обличчі… Ні, ні, годі й подумати про це. Помітить, помітить тієї ж миті. Треба полюбити його, полюбити, королево. Сторицею буде винагороджена за це хазяйка балю! І ще: не проминути нікого. Хоч усмішку, як не стане часу кинути слово, хоч малесенький поверт голови. Усе, що завгодно, тільки не зневага. Від цього вони захиріють…

Тут Маргарита в супроводі Коров’єва та Бегемота ступила з басейної у цілковиту темряву.

— Я, я, — шепотів кіт, — я подам сигнал!

— Давай! — відповів у темряві Коров’єв.