Розділ «Майстер і Маргарита»

— Мессіре! Я знову вдаюся до логіки, — промовив кіт, притуляючи лапи до грудей. — Якщо гравець оголошує шах королю, а короля тим часом вже й слід прочах на шахівниці, шах визнається недійсним.

— Здаєшся, чи ні? — прокричав страшним голосом Волянд.

— Дозвольте подумати, — смиренно відповів кіт, поклав лікті на стіл, увіткнув вуха до лап і став думати. Думав він довго і нарешті сказав: — Здаюся.

— Вбити кляту тварюку, — шепнув Азазелло.

— Так, здаюся, — сказав кіт, — але здаюся виключено через те, що не можу грати в атмосфері цькування з боку заздрісників! — Він підвівся, і шахові фігурки полізли до шухляди.

— Гелло, пора, — сказав Волянд, і Гелла зникла з кімнати. — Нога розболілася, а тут цей баль, — казав далі Волянд.

— Дозвольте мені, — тихо попросила Маргарита.

Волянд проникливо поглянув на неї і підсунув до неї коліно.

Гаряча, як лава, рідота обпікала руки, але Маргарита, не зморщившись, намагаючись не завдати болю, втирала її в коліно.

— Наближені твердять, що це ревматизм, — казав Волянд, не зводячи очей з Маргарити, — та я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишено мені на згадку однією чарівною відьмою, з якою я близько спізнався[292] тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року в Брокенських горах, на Чортовій катедрі[293].

— Ах, чи може таке бути! — сказала Маргарита.

— Дурниці! Років за триста це минеться. Мені порадили чимало ліків, та я за давньою звичкою додержуюся бабусиних засобів. Дивовижні трави зоставила мені у спадок погана старенька, моя бабуся! До речі, чи ви не слабуєте на що? Може маєте яку печаль, що труїть душу, журбу?

— Ні, мессіре, нічого цього немає, — відповіла розумиця Маргарита, — а тепер, коли я в вас, я почуваюся зовсім добре.

— Кров — велике діло, — не знати до чого весело сказав Волянд і додав: — Я бачу, вас цікавить мій глобус.

— О так, ніколи не бачила такої штуки.

Ловка штучка. Я, відверто кажучи, не люблю останніх вістей з радіо. Повідомляють про них завжди якісь дівчата, які невиразно вимовляють назви місцевостей. Крім того, що третя з них трохи недорікувата, начебто таких навмисне набирають. Мій глобус набагато зручніший, тим більше, що події мені треба знати достеменно. Ось, наприклад, бачите цей клапоть землі, бік якого омиває океан? Дивіться, он він наливається вогнем. Там розпочалася війна[294]. Якщо ви наблизите очі, то побачите й деталі.

Маргарита нахилилася до глобуса й побачила, що квадратик землі розширився, розписався на різні кольори й перетворився ніби на рельєфну мапу. А потім вона побачила й стрічечку річки, і якусь оселю край неї. Будиночок, що був розміром з горошину, розрісся й став завбільшки з пачку сірників. Раптом і беззвучно дах цього будинку злетів угору разом з клубком чорного диму, а мури обвалилися, так що від двоповерхової коробочки нічого не зосталося, крім купки, з якої клубочився дим. Ще наблизивши своє око, Маргарита розгледіла маленьку жіночу фігурку, що лежала на землі, а поруч неї в калюжі крови з розкинутими руками маленьку дитину.

— От і все, — всміхаючись, сказав Волянд, — дитя не встигло нагрішити. Робота Абадонни бездоганна[295].

— Не хотіла б я бути по тому боці, проти якого цей Абадонна, — сказала Маргарита, — на чиєму він боці?

— Що більше розмовляю з вами, — люб’язно озвався Волянд, — то більше переконуюся в тому, що ви дуже розумні. Я заспокою вас. Він на рідкість безпристрасний і нарівно спочуває обом сторонам, що стинаються. Внаслідок цього й результати для обох сторін бувають однакові. Абадонно! — неголосно гукнув Волянд, і тут із стіни з’явилася постать якоїсь худої людини в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Маргариту таке дуже враження, що вона, тихенько зойкнувши, уткнулася лицем у ногу Волянда. — Та годі вам! — крикнув Волянд, — Які ж вони нервові, ті сучасні люди! — Він з розмаху ляснув Маргариту по спині, так що її тілом аж пройшов дзвін. — Таж ви бачите, що він в окулярах. Крім того, ніколи не було випадку, щоб Абадонна з’явився перед кимось передчасно. Та й, нарешті, я тут. Ви у мене в гостині. Я просто хотів вам показати.