Розділ «Майстер і Маргарита»

Маргарита відпустила вухо, й настирливі, понурі очі опинились перед нею.

— Я щаслива, королево-господине, бути запрошеною на великий баль повні місяця.

— А я, — відповіла їй Маргарита, — рада вас бачити. Дуже рада. Чи любите ви шампанське?

— Що це ви зволяєтесь, королево?! — у відчаї, але беззвучно скричав на вухо Маргариті Коров’єв. — Буде тиснява!

— Я люблю, — благально казала жінка й раптом механічно стала повторювати: — Фрида, Фрида, Фрида! Мене звати Фрида, о королево[309].

— То ви напийтеся сьогодні доп’яну, Фридо, і ні про що не думайте, — сказала Маргарита.

Фрида простягла обидві руки до Маргарити, але Коров’єв і Бегемот дуже спритно підхопили її попідруч, і її затерло у натовпі.

Тепер знизу вже стіною йшов народ, неначе штурмуючи поміст, на якому стояла Маргарита. Голі жіночі тіла підносилися між фрачними чоловіками. На Маргариту напливали їхні смагляві, й білі, й кольору кавового зерна, й зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, чорному, каштановому, ясному як лен, — у зливі світла вигравало й скакало, розсипаючи іскри, коштовне каміння. І наче хтось окропив навальну колону чоловіків краплинками світла, — з грудей пирскали світлом діямантові застібки. Тепер Маргарита щосекунди відчувала торкання губів до коліна, щосекунди простягала вперед руку для поцілунку, обличчя їй зсудомилося в нерухому маску вітання.

— Я в захваті, — монотонно співав Коров’єв, — ми в захваті… Королева в захваті…

— Королева в захваті… — гугнявив за спиною Азазелло.

— Я в захваті, — скрикував кіт.

— Маркіза…[310] — бурмотів Коров’єв, — отруїла батька, двох братів та двох сестер через спадок… Королева в захваті!.. Пані Мінкіна…[311] Ах, яка ж гарна! Дещо нервозна. Навіщо їй було пекти покоївці обличчя щипцями до завивки? Певна річ, за таких умов заріжуть… Королева в захваті!.. Королево, хвильку уваги: імператор Рудольф, чаклун та альхемік…[312] Ще альхемік, — повішений… Ах, ось і вона! Ах, який чудовий дім розпусти вона мала в Страсбурґу!.. Ми в захваті!.. Московська кравчиня, ми всі її любимо за невичерпну фантазію… тримала ательє та вигадала страшенно кумедну штуку: прокрутила дві круглі дірочки в стіні…

— А дами не знали? — спитала Маргарита.

— Усі до єдиної знали, королево, — відповідав Коров’єв. — Я в захваті!.. Цей двадцятирічний хлопчина з дитинства вирізнявся дивними фантазіями, мрійник і дивак. Його покохала одна дівчина, а він узяв та й продав її до дому розпусти…

Знизу пливла ріка. Краю цій річці не було видно. Джерело її, величезний коминок, живив її далі. Так збігла година й пішла друга година. Тут Маргарита стала помічати, що її ланцюг зробився важчим, ніж був. Щось дивне сталося і з її рукою. Тепер, перш ніж її піднести, Маргариті доводилось морщитися. Цікаві зауваження Коров’єва перестали розважати Маргариту. І розкосі монгольські обличчя, і обличчя білі та чорні стали їй байдужими, часами зливалися, а повітря між ними чомусь починало тремтіти й струмувати. Гострий біль, як від голки, раптово пронизав праву руку Маргарити і, зціпивши зуби, вона поклала лікоть на тумбу. Якийсь шерех, немов від крил по стінах, долинав тепер ззаду із залі, й було знати, що там танцюють нечувані полчиська гостей, і Маргариті здавалося, що навіть масивні мармурові, мозаїчні та кришталеві підлоги в цій диковинній залі ритмічно пульсують.

Ані Ґай Кесар Каліґула, ні Мессаліна[313] вже не цікавили Маргариту, як не зацікавив жоден з королів, герцоґів, кавалерів, самогубців, отруйників, шибеників та звідниць, тюремників та шахраїв, катів, донощиків, зрадників, шаленців, нишпорів, розтлінників. Усі їхні імена поплутались у голові, обличчя зліпилися в один величезний корж, і лише одне болісно сиділо в пам’яті обличчя, оторочене достоту вогнистою бородою, обличчя Малюти Скуратова[314]. Ноги Маргариті підгиналися, щохвилини вона боялася заплакати. Найгірших страждань спричиняло їй праве коліно, яке цілували. Воно набрякло, шкіра на ньому посиніла, дарма що не раз рука Наталі з’являлася біля цього коліна з губкою й чимось духмяним обтирала його. Наприкінці третьої години Маргарита поглянула додолу геть безнадійними очима й радісно здригнулася: потік гостей рідшав.

— Закони бального з’їзду однакові, королево, — шепотів Коров’єв, — зараз хвиля стане спадати. Клянуся, ми терпимо останні хвилини. Он гурт брокенських гультяїв[315]. Вони завжди приїжджають останніми. Ну так, це вони. Два п’яні вовкулаки… все? Ах ні, ще один. Ні, двоє!

Сходами спиналися двоє останніх гостей.

— Таж це хтось новенький, — казав Коров’єв, мружачись крізь скельце. — Ах так, так. Якось Азазелло відвідав його та за коньяком нашепотів йому пораду, як позбутися однієї людини, викриттів якої він надзвичайно побоювався. Отож він звелів своєму знайомому, що був від нього залежним, поприскати стіни кабінету отрутою.

— Як його звати? — спитала Маргарита.