Розділ «Майстер і Маргарита»

Нага відьма, та сама Гелла, що так бентежила поштивого буфетника Вар’єте, і, на жаль, та сама, яку, на велике щастя, сполошив півень у ніч знаменитого сеансу, сиділа на килимку на підлозі край ліжка, помішуючи в каструлі щось, від чого бурхала сірчана пара.

Крім цих, був у кімнаті ще й здоровезний чорний котяра, який сидів на високому табуреті перед шаховим столиком і тримав у правій лапі шахового коня.

Гелла підвелася й вклонилася Маргариті. Те саме зробив і кіт, зіскочивши з табурету. Шорхаючи правою задньою лапою, він впустив коня й поліз по нього під ліжко.

Усе це, завмираючи зі страху, Маргарита розгледіла в облудних тінях від свічок похапцем. Зір її вабила постіль, на якій сидів той, кого ще зовсім недавно бідолашний Іван на Патріярших переконував у тому, що диявола не існує. Цей неіснущий саме й сидів на ліжку.

Двоє очей уп’ялися Маргариті в лице. Праве з золотою іскрою на дні, яке проникало будь-кому до дна душі, й ліве — порожнє й чорне, мовби вузьке вушко голки, як вихід у бездонний колодязь усякої тьми та тіней. Обличчя Волянда було скошене набік, правий кут рота відтягнутий наниз, високий полисілий лоб був поораний рівнобіжними гострим бровам зморшками. Шкіру на обличчі Волянда немовби навіки спалила засмага.

Волянд широко розкинувся на постелі, був одягнений у саму нічну довгу сорочку, брудну й залатану на лівому плечі. Одну голу ногу він підібгав під себе, другу протягнув на ослінчика. Коліно цієї темної ноги й натирала якоюсь димучою маззю Гелла.

Ще розгледіла Маргарита на відслонених безволосих грудях Волянда майстерно з темного каменю карбованого жука на золотому ланцюжку[285] та з якимись письменами на спинці. Поряд із Воляндом на постелі, на тяжкому постаменті, стояв дивний, немов живий та освітлений з одного боку сонцем, глобус.

Кілька секунд тривала мовчанка. «Він вивчає мене», — подумала Маргарита й зусиллям волі постаралася стримати тремтіння в ногах.

Нарешті Волянд заговорив, усміхнувшись, через що його іскристе око ніби спалахнуло:

— Вітаю вас, королево, і прошу вибачити мені за моє домашнє вбрання.

Голос Волянда був так низьким, що на деяких словах давав відтяг у харчання.

Волянд узяв з постелі довгу шпагу, нахилившись, поворушив нею під ліжком і сказав:

— Вилазь! Партія відміняється. Прибула гостя.

— Нізащо, — тривожно свиснув по-суфлерськи над вухом Маргарити Коров’єв.

— Нізащо… — почала Маргарита.

— Мессір… — дихнув Коров’єв у вухо.

— Анізащо, мессіре, — подолавши себе, тихо, але ясно відповіла Маргарита і, усміхнувшись, додала: — Благаю вас не переривати партії. Я гадаю, що шахові журнали заплатили б чималі гроші, якби мали змогу її опублікувати.

Азазелло тихо й прихильно крекнув, а Волянд, уважно поглянувши на Маргариту, зазначив, як наче сам до себе:

— Так, має рацію Коров’єв! Як химерно тасується колода! Кров!

Він простягнув руку й поманив до себе Маргариту. Та підійшла, не чуючи підлоги під босими ногами. Волянд поклав свою тяжку, немов кам’яну, і водночас гарячу, як вогонь, руку на плече Маргарити, шарпнув її до себе й посадив на ліжко поруч із собою.