Розділ «Майстер і Маргарита»

Коров’єв солодко посміхнувся, через що тіні ворухнулися у зморшках біля його носа.

— Найпростіше з усього! — відповів він. — Тим, хто добре знайомий з п’ятим виміром, не важко розсунути приміщення до бажаних меж. Скажу вам більше, шановна пані, до чорт знає яких меж! Я, втім, — патякав далі Коров’єв, — знавав людей, які не мали жодної уяви не лише про п’ятий вимір, але й узагалі ні про що не мали жодної уяви та проте творили справжнісінькі чудеса в сенсі розширення свого приміщення. Так, наприклад, один городянин, як мені розповідали, одержавши трикімнатну квартиру на Земляному валу[283], без усякого п’ятого виміру та інших речей, від яких глузд за розум завертає, умить перетворив її на чотирикімнатну, розділивши одну з кімнат навпіл перегородкою.

По тому він обміняв на дві окремі квартири в різних районах Москви — одну з трьох, а другу з двох кімнат. Погодьтеся, їх стало п’ять. Трикімнатну він обміняв на дві окремі по дві кімнати й став власником, як ви самі бачите, шести кімнат, щоправда, розпорошених у цілковитому безладі по всій Москві. Він вже збирався був зробити останній та найблискучіший вольт, вмістивши в газеті об’яву, що міняє шість кімнат у різних районах Москви на одну п’яти-кімнатну квартиру на Земляному валу, як його діяльність, з незалежних від нього причин, увірвалася. Можливо, він тепер має яку-небудь кімнату, та тільки, осмілюся вас запевнити, не в Москві. Он який проноза, а ви оце ще зволите правити про п’ятий вимір!

Маргарита, хоча й не правила зовсім про п’ятий вимір, а правив про нього сам Коров’єв, весело розсміялася, прослухавши розповідь про пригоди квартирного пронози. А Коров’єв провадив далі:

— Одначе до діла, до діла, Маргарито Миколаївно. Ви жінка вельми розумна і, певно, вже здогадалися про те, хто наш хазяїн.

Серце Маргариті гупнуло, і вона кивнула головою.

— Ну от, ну от, — казав Коров’єв, — ми вороги всіляких недомовок та потаємностей. Щороку мессір дає один баль. Він називається весняним бальом повні місяця, або бальом ста королів. Народу!.. — тут Коров’єв вхопився за щоку, як ніби йому заболів зуб. — А втім, сподіваюся, ви самі в цьому переконаєтесь. Так от: мессір неодружений, як ви, певно, самі розумієте. Але ж потрібна хазяйка, — Коров’єв розвів руками, — погодьтеся самі, без хазяйки…

Маргарита слухала Коров’єва, намагаючись не пропустити ані слова, під серцем їй було холодно, надія на щастя паморочила голову.

— Склалася традиція, — казав далі Коров’єв, — хазяйка балю має неодмінно бути на ім’я Маргарита, по-перше, а по-друге вона повинна бути місцевою уродженкою. А ми, як оце бачите, подорожуємо й у цей момент перебуваємо в Москві. Сто двадцять одну Маргариту виявили ми в Москві, й, вірите, — тут Коров’єв у відчаї ляснув себе по стегні, — жодна не пасує. І нарешті щаслива доля…

Коров’єв виразно всміхнувся, нахиляючи стан, і знову похололо серце Маргариті.

— Коротше! — вигукнув Коров’єв. — Зовсім коротко: ви не відмовитесь узяти на себе цей обов’язок?

— Не відмовлюся, — твердо відповіла Маргарита.

— І край! — сказав Коров’єв і, піднісши каганця, додав: — Прошу за мною.

Вони пішли між колонами й нарешті дісталися якоїсь іншої залі, в якій чомусь міцно пахло лимоном, де чулися якісь шерехи й де щось черкнуло Маргариту по голові. Вона здригнулася.

— Не лякайтеся, — солодко заспокоїв Коров’єв, беручи Маргариту під руку, — бальні хитромудрощі Бегемота, нічого більше. І взагалі я дозволю собі сміливість порадити вам, Маргарито Миколаївно, ніколи й нічого не боятися. Це нерозумно. Баль буде бучний, не стану приховувати від вас цього. Ми побачимо осіб, обсяг влади яких свого часу був надзвичайно великим. Але, бігме, як подумаєш про те, наскільки мікроскопічні їхні можливості в порівнянні з можливостями того, до почту якого я маю честь належати, стає сміхотно й навіть, я би-м сказав, смутно… Та й до того ви самі — королівської крови.

— Чому королівської крови? — злякано прошепотіла Маргарита, притискаючись до Коров’єва.

— Ах, королево, — грайливо тріщав Коров’єв, — питання крови — найголоволомніші питання в світі! І якби розпитати деяких прабабусь і найпаче тих із них, що мали репутацію скромниць, предивні таємниці відкрились би, шановна Маргарито Миколаївно. Я ані крихти не погрішу, якщо, кажучи про це, згадаю про химерно тасовану колоду карт. Є речі, в яких анітрохи не діють ані станові перетинки, ані навіть кордони між державами. Натякну: одна з французьких королев, що жила в шістнадцятому сторіччі, слід гадати, дуже здивувалася б, якби хто сказав їй, що її чарівну прапраправнучку я, як мине стільки літ, вестиму під руку в Москві бальними залями. Та ми прийшли!

Тут Коров’єв задмухав свого каганця, й він зник йому з рук, і Маргарита побачила простягнуту на підлозі перед нею смужку світла під якимись темними дверима. І в ці двері Коров’єв тихо стукнув. Тут Маргарита збентежилася настільки, що їй застукотіли зуби, а спиною пробіг холод.

Двері відчинилися. Кімната виявилася дуже невеликою. Маргарита побачила широке дубове ліжко із пом’ятими та пожмаканими брудними простирадлами й подушкою. Перед ліжком стояв дубовий на різьблених ніжках стіл, на якому містився канделябр з гніздами у вигляді кігтистих пташиних лап. У цих сімох золотих лапах палилися грубі воскові свічки[284]. Крім того, на столику була велика шахівниця з фігурками, надзвичайно майстерно зробленими. На маленькому витертому килимку стояв низенький ослінчик. Був ще один стіл з якоюсь золотою чашею та другим канделябром, рамена якого були зроблені у вигляді змій. У кімнаті пахло сіркою та смолою, тіні від світильників перехрещувались на підлозі.

Серед присутніх Маргарита зразу ж впізнала Азазелла, тепер вже вдягненого у фрак, який стояв біля спинки ліжка. Причепурений Азазелло вже не скидався на того розбійника, у постаті якого поставав перед Маргаритою в Олександрівському саду, і вклонився Маргариті надзвичайно ґалантно.