Розділ «Майстер і Маргарита»

— Мамо, я боюся.

Маргарита відкинула фіранку й влетіла у вікно.

— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.

— Не бійсь, не бійсь, маленький, — сказала Маргарита, силуючись пом’якшити свій схриплий на вітрі, злочинний голос, — то хлопчаки шибки били.

— З рогачки? — спитав хлопчик, перестаючи тремтіти.

— З рогачки, з рогачки, — потвердила Маргарита, — а ти спи!

— Це Ситник, — сказав хлопчик, — він має рогачку.

— Авжеж, він!

Хлопець поглянув лукаво десь убік і запитав:

— А ти де, тьотю?

— А мене немає, — відповіла Маргарита, — я тобі снюся.

— Так я й думав, — сказав хлопчик.

— Ти лягай, — наказала Маргарита, — поклади руку під щоку, а я тобі снитимусь.

— Ну, снись, снись, — погодився хлопчик і зараз же влігся й підклав руку під щоку.

— Я тобі казку розкажу, — промовила Маргарита й поклала розгарячілу руку на стрижену голову. — Була собі на світі одна тьотя. Вона не мала дітей, і щастя взагалі теж не мала. І от вона спершу довго плакала, а потім стала злою… — Маргарита змовкла, зняла руку, — хлопець спав.

Маргарита тихенько поклала молоток на підвіконня й вилетіла з вікна. Біля дому була колотнеча. Заасфальтованим хідником, всіяним битим склом, снували та щось вигукували люди. Серед них вже маячили міліціянти. Знагла вдарив дзвін, і з Арбату до провулка вкотилася червона пожежна машина з драбиною…

Та подальше вже не обходило Маргариту. Примірявшись, щоб не зачепити якого дроту, вона міцніше стиснула щітку й миттю опинилася вище від лиховісного будинку. Провулок під нею скосився убік і провалився донизу. Замість нього під ногами в Маргарити з’явилося скопище дахів, під різними кутами перетяте блискотливими стежками. Усе воно несподівано поїхало вбік, і низочки вогнів змазалися й злилися.

Маргарита зробила ще один ривок, і тоді усе скопище дахів провалилося крізь землю, а натомість з’явилося долі озеро тремтливих електричних вогнів, і це озеро раптом піднялося сторчма, а потім з’явилося над головою в Маргарити, а під ногами блиснув місяць. Збагнувши, що вона перекинулася, Маргарита прибрала нормального положення і, оглянувшись, побачила що й озера вже немає, а що там, позад неї, залишилась лише рожева заграва на обрії. Й вона зникла за мить, і Маргарита побачила, що вона наодинці з місяцем, який летить над нею й зліва. Волосся Маргариті давно вже стало копицею, а місячне світло з посвистом обмивало її тіло. За тим, як долом два ряди рідких вогнів злилися у дві суцільні вогняні риси, за тим, як хутко вони зникли позаду, Маргарита здогадалася, що летить із дивовижною швидкістю, і вразилася тому, що не захлинається.

Як збігло кілька секунд, далеко внизу, у земній чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла й підвалилося під ноги літуні, та воно відразу ж закружляло ґвинтом і провалилося в землю. Ще декілька секунд — таке ж саме явище.

— Міста! Міста! — прокричала Маргарита.