Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Та ви були б кращі, набагато кращі за Фаджа чи Скрімджера! — вигукнув Гаррі.

* Думаєш? — важко зітхнув Дамблдор. — Я в цьому не впевнений. Ще замолоду я довів,

що влада — моя слабкість і моя спокуса. Цікаво те, Гаррі, що при владі найкраще бути тим, хто

ніколи її не прагнув. Таким, як ти, кому лідерство нав’язали, хто підняв цей тягар, бо мусив — і

виявив, на свій подив, що несе його добре.

* У Гоґвортсі мені було безпечніше. Гадаю, що я був непоганим учителем...

* Ви були найкращі...

* Ти дуже люб’язний, Гаррі. Та поки я виховував юних чарівників, Ґріндельвальд збирав

військо. Кажуть, він мене боявся, можливо, так воно й було, але я його боявся ще більше.

* Ні, не смерті, — заперечив Дамблдор у відповідь на запитальний погляд Гаррі. — Не

того, що він міг заподіяти мені чарами. Я знав, що тут ми з ним були рівні, можливо, я навіть

був трохи вправніший. Але я боявся правди. Розумієш, я так і не знав, хто з нас під час тієї

останньої жахливої бійки наслав закляття, що вбило мою сестру. Можеш вважати мене

боягузом, і це буде правильно. Гаррі, мене понад усе на світі жахала думка, що саме я приніс їй

смерть. Не лише через мою зарозумілість і тупість, а й тому, що саме я міг завдати того удару, що

позбавив її життя.

* Думаю, він це знав, знав, чого я боюся. Я відтягував зустріч з ним, і врешті-решт було

вже просто ганебно впиратися далі. Гинули люди, ніхто не міг його зупинити, і я мусив зробити

усе, що міг.

* Ну, ти знаєш, що було далі. Я переміг у двобої. І здобув чарівну паличку.