Гаррі Поттер і смертельні реліквії

запаморочилося. Гаррі ще ніколи тут не бував. Нарешті підійшли до дверей. На них не було ні

ручки, ні шпарини для ключа. Нічого, крім гладенької дерев’яної поверхні з мідним дверним

кільцем у формі орла.

Луна простягла бліду долоню — доволі моторошне видовище: рука, не поєднана з тілом,

висить собі в повітрі. Стукнула раз кільцем, і цей звук у тиші здався Гаррі гарматним

пострілом. Орел одразу роззявив дзьоба, та замість пташиного клекоту пролунав м’який

співучий голос:

* Що було спочатку — фенікс чи полум’я?

* Гммм... що думаєш, Гаррі? — замислено запитала Луна.

* Що? Хіба немає просто пароля?

* О ні, треба відповідати на запитання, — пояснила Луна.

— А що, як помилишся?

— То доведеться чекати, коли хтось дасть правильну відповідь, — сказала Луна. — Таким

чином дізнаєшся щось нове, розумієш?

— Так... але, на жаль, Луно, ми не маємо часу сидіти й чекати, поки хтось прийде.

— Не маємо, я тебе розумію, — серйозним голосом відпо віла Луна. — Ну, тоді, мабуть,

правильна відповідь така: коло не має початку.

— Дуже розсудливо, — визнав голос, і двері відчинилися. Безлюдна Рейвенкловська

вітальня виявилася широким круглим приміщенням, найпросторішим з бачених Гаррі у

Гоґвортсі. Елегантні склепінчасті вікна підкреслювали красу стін, обтягнутих синім та