Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Іди сюди, — сказав Гаррі Луні, вийняв плащ-невидимку й накрив їх обох. І легенько

штовхнув стіну.

Вона розтанула від доторку, й вони вислизнули на другий бік. Гаррі озирнувся й побачив,

що стіна знову стала суцільна, як і була. Вони стояли в темному коридорі. Гаррі затяг Луну в

тінь, понишпорив у капшучку на шиї і дістав Карту Мародера. Тримаючи її майже під самим

носом, пошукав і нарешті знайшов на ній свою й Лунину цяточки.

— Ми на шостому поверсі, — прошепотів він, дивлячись, як у наступному коридорі

віддаляється від них Філч. — Сюди, ходімо.

Вони навшпиньки рушили далі.

Гаррі вже багато разів скрадався по замку вночі, але ніколи ще його серце не калатало так

швидко, ніколи ще так багато не залежало від того, чи вдасться безпечно пройти. Ступаючи на

квадратики місячного світла на підлозі, проминаючи обладунки, чиї шоломи порипували від

їхніх тихих кроків, не знаючи, що очікує за наступним рогом, Гаррі з Луною йшли, зазираючи в

Карту Мародера щоразу, як було хоч трохи світла, і двічі зупинялися, пропускаючи привидів,

щоб не привертати до себе зайвої уваги. Гаррі щомиті очікував якоїсь завади, найбільше

побоюючись Півза, тому при кожному кроці прислухався, щоб заздалегідь почути наближення

Полтерґейста.

— Сюди, Гаррі, — ледь чутно прошепотіла Луна, смикнула його за рукав і потягла до

Гвинтових сходів.

Вони полізли такими вузькими й закрученими сходами, що їм аж у головах