Гаррі Поттер і смертельні реліквії

Шрам знову запалав. На мить кімната на вимогу попливла перед очима, і замість неї він

побачив далеко внизу темну землю і відчув вагу величезної змії, що обвила йому плечі.

Волдеморт знову кудись летів: або до підземного озера, або сюди, в замок. Так чи так, а часу не

залишалося.

— Він летить, — сказав Гаррі тихенько Ронові й Герміоні. Зиркнув на Чо, а тоді знову на

друзів. — Слухайте, я розумію, що це нічого не дасть, але я піду й подивлюся на ту статую — хоч

знатиму, яка та діадема. Зачекайте мене тут і дивіться, щоб нічого не сталося... ну, знаєте... з

нею.

Чо вже підвелася, але Джіні раптом сердито вигукнула:

* Ні, нехай краще Луна відведе Гаррі! Добре, Луно?

* О-о-о, так, охоче, — зраділа Луна, а розчарована Чо знову сіла.

— А як звідси вийти? — запитав Гаррі Невіла.

— Отут.

Він завів Гаррі й Луну в куток, де за шафочкою починалися стрімкі сходи.

— Вони ведуть щораз в інше місце, тому смертежери не можуть їх знайти, — пояснив він.

— На жаль, ми й самі ніколи не знаємо, де опинимося, йдучи ними. Будьте обе режні, Гаррі, бо

вночі по коридорах бродять патрулі.

— Не турбуйся, — відповів Гаррі. — Скоро побачимось. Удвох з Луною вони побігли вгору.

Сходи були довжелезні, освітлені смолоскипами, і різко завертали в найнесподіваніших місцях.

Нарешті вони добігли до суцільної на вигляд стіни.