Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Що за чорт, — захекано проказав Рон, високо піднявши горокракса, що гойдався на

вкороченому ланцюжку, неначе Рон пародіював сеанс гіпнозу, — чого ти не зняв цієї штуки

перед тим, як пірнати?

Гаррі не знав, що відповісти. Срібна лань — то було ніщо порівняно з появою Рона, в яку

він досі не міг повірити. Здригаючись від холоду, почав хапати одяг, що лежав біля самої води, й

натягати на себе. Вдягаючи светр за светром, Гаррі дивився на Рона так, немов очікував, що той

будь-якої миті може щезнути, та все ж він був реальний. Це він щойно пірнув у озеро й

урятував Гаррі життя.

— Це т-ти? — видушив нарешті Гаррі. Зуби в нього цокотіли, а голос ледь сипів після

зашморгу.

* Ну, так, — відповів трохи розгублено Рон.

* Т-ти вичаклував лань?

* Що? Ні, звичайно, ні! Я думав, це ти зробив!

* Мій патронус — олень.

* Ну, так. Я ще подумав, що він якийсь інакший. Безрогий. Гаррі повісив на шию Геґрідів

капшучок, натяг останнього светра, нахилився, щоб підібрати з землі Герміонину чарівну

паличку й знову подивився на Рона.

— Як ти тут опинився?

Рон, очевидно, сподівався, що це запитання прозвучить пізніше або його взагалі можна

буде уникнути.