Гаррі Поттер і смертельні реліквії

одне одному горокракс, наче гралися в спотворену й сповільнену дитячу гру "Передай

пакунок": діти передають по колу під музику пакунок з дарунками, а коли музика зупиняється,

той, у кого він опинився, шукає там свою винагороду. Єдина відмінність полягала в тому, що тут

ніхто не хотів, щоб музика зупинялася, бо за винагороду були дванадцять годин страху й

тривоги.

Гаррін шрам увесь час болів. Найчастіше біль з’являвся, коли Гаррі носив горокракс. Іноді

він просто не міг приховати своєї реакції на цей пекучий біль.

* Що? Що ти побачив? — допитувався Рон, помітивши, як Гаррі кривиться.

* Обличчя, — бурмотів щоразу Гаррі. — Те саме обличчя. Злодія, що обкрадає

Ґреґоровича.

Рон тоді відвертався, не приховуючи розчарування. Гаррі знав, що Рон сподівається

почути новини про свою родину чи про інших членів Ордену Фенікса, але ж він, Гаррі, не

телевізійна антена, він бачив тільки те, про що в ту мить думав Волдеморт, і не міг з власної

волі на щось настроюватися. Було очевидно, що Волдеморт постійно зосереджував увагу на

невідомому юнакові з усміхненим лицем, чиє ім’я та місцеперебування, не сумнівався Гаррі,

було відоме Волдемортові не краще, ніж йому. Шрам так часто болів, а веселий білявий

хлопець так часто пропливав у його пам’яті, завдаючи пекучих мук, що Гаррі навчився

приховувати найменші прояви болю чи дискомфорту, бо при згадці про злодія його друзі вже не

виказували жодних емоцій, крім роздратування. Та він їх і не винуватив, бо ж усі вони

розпачливо намагалися знайти хоч якийсь вихід на горокракси.