Гаррі Поттер і напівкровний принц

до своїх спалень. Гаррі, котрий аж ніяк не квапився виходити з юрбою, що на нього

витріщалася, чи опинятися поблизу Мелфоя, даючи тому привід ще раз похизуватися оповіддю

про розквашений ніс, затримався позаду, вдаючи, що зашнуровує кросівку. Ґрифіндорці тим

часом подалися до виходу. Герміона кинулася виконувати свої обов’язки старости й повела

першокласників, а Рон залишився з Гаррі.

— То що сталося з твоїм носом? — запитав Рон, коли вони виходили з зали у самому

хвості натовпу, на безпечній відстані від надто цікавих вух.

Гаррі йому розповів. Те, що Рон не розреготався, було, мабуть, ознакою міцності їхньої

дружби.

— Я бачив, що Мелфой показував на миґах щось про ніс, — сказав він похмуро.

— Не треба більше про це, — з гіркотою попросив Гаррі. — Послухай краще, що він казав

до того, як мене виявив...

Гаррі сподівався, що Рона приголомшать Мелфоєві вихваляння. Але на Рона це не

справило враження, підтвердивши думку Гаррі про його впертість і тупість.

— Та ну, Гаррі, він просто понтувався перед Паркінсонкою... ну яке завдання давав би

йому Відомо-Хто?

— А як ти знаєш, що Волдеморту не потрібен у Гоґвортсі шпигун? Це було б не вперше...

— Гаррі, ліпше не називай се ім’я, — почувся за спиною докірливий голос Геґріда. Гаррі

озирнувся й побачив, що велетень докірливо хитає головою.

— Дамблдор це ім’я називає, — вперто наполіг Гаррі.