Гаррі Поттер і напівкровний принц

оснастку, за роз’їдені шви, навіть не знаю, за що ще! — розлючено вигукнув прем’єр-міністр.

— Через мене?! — побагровів Фадж. —Хочете сказати, що ви на цей шантаж піддалися б?

—Може, й ні, — прем’єр-міністр підвівся й закрокував по кабінеті, — але я зробив би все

можливе, щоб упіймати шантажиста до того, як він те все накоїв!

— Невже ви вважаєте, що я не зробив усього можливого? — розгнівався Фадж. —

Кожнісінький аврор міністерства намагався... і далі намагається... знайти його самого й

виловити його посіпак, але ж ми говоримо про одного з наймогутніших чаклунів усіх часів —

про чаклуна, якого не можуть упіймати ось уже тридцять років!

— Ви ще, може, скажете, що то він спричинив ураган західних регіонах? —запитав

прем’єр-міністр, обурення якого зростало з кожним кроком. Він лютував від того, що

з’ясувалася причина усіх жахливих катастроф, а він не міг її повідомити громадськості. Це було

ще гірше, ніж визнавати помилки уряду.

—То був не ураган, — жалюгідно буркнув Фадж.

— Вибачайте! — гарикнув прем’єр-міністр, щосили тупаючи ногами. — Вирвані з

корінням дерева, зірвані дахи, погнуті ліхтарні стовпи, жахливі травми...

— То були смертежери, — пояснив Фадж. — Посіпаки Того-Кого-Не-Можна-Називати. І...

і ще ми підозрюємо втручання велетня.

Прем’єр-міністр зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну.

— Чиє втручання?

Фадж скривився.