Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

— Мусимо си вже рухати. Багато закупів. Ходім, Гаррі.

Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Геґрід вивів його попри шинквас на

невеличке, обгороджене муром подвір'я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур'янів.

— Хіба я не казав тобі? — усміхнувся Геґрід до Гаррі. — Я ж казав, що ти знаменитий.

Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.

— Завжди такий нервовий?

— О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І всьо було файно, поки він штудіював самі книжки,

а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду… Кажуть, він

стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою, — і відтоді

геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета… Еге, а де ж моя парасолька?

Вампіри? Відьми? Гаррі запаморочилася голова. Тим часом Геґрід рахував цеглини в мурі

над сміттєвим бачком:

— Три вгору, дві впоперек, — бурмотів він. — Ось, відступино, Гаррі. — І тричі вдарив у

мур кінчиком парасольки.

Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з'явився маленький

отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить — і перед ними виник прохід у формі арки,

достатньо високий навіть для Геґріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи

десь удалині.

— Ласкаво просимо на алею Діаґон, — сказав Геґрід і усміхнувся, помітивши, як

збентежився Гаррі.