Розділ «Новели»

— Що з вами справді, татусю? — ласкаво озвалася вона до нього.

«Що зі мною? — аж кипіло все в ньому. — Що зі мною? У мене дочка повія, а я не маю сміливості сказати їй це».

Та він тільки невиразно промурмотів:

— Нічого! Немає нічого! — і квапливо схопив газету, щоб затулитися нею від доччиного допитливого погляду, бо дедалі дужче відчував, що не може дивитися їй у вічі. Руки його тремтіли. «Тепер, тепер треба сказати їй усе, поки ми самі», — мучила його думка. Проте голос його не слухав; навіть глянути на неї він не мав сили.

І враз він рвучко відсунув стільця й важкою ходою подався в парк, бо відчув, як по щоці йому покотилася велика сльоза. А цього дочка не повинна була бачити.

Коротконогий старий чоловік довго кружляв парком і пильно дивився на озеро. Його очі, невидющі від стримуваних сліз, все ж не могли не побачити, який був гарний краєвид довкола: за сріблястою імлою зеленими хвилями лежали пагорби, неначе заштриховані тонкими чорними лініями кипарисів, а за ними стрімко здіймалися гори, що суворо, а проте й прихильно споглядали на красу озера, як дорослі люди слідкують за веселою грою улюблених дітей. Як лагідно й гостинно стелилась довкола квітуча природа, закликаючи кожного бути добрим і щасливим, яким неземним щастям променіла вічна усмішка розкіш­ного півдня!

«Щасливим! — Старий гірко похитав обважнілою головою. — Так, тут можна бути щасливим. Один тільки раз я дозволив і собі таку розкіш, захотів хоч раз відчути, як гарно живеться тим, хто не має клопоту... вперше після півсотні років безперервної праці, записів, обрахунків, дріб’язкового торгу й шахрування захотів я натішитись кількома ясними днями... раз, однісінький раз, перше ніж мене закопають... Боже мій... шістдесят п’ять років... лишилося три чисниці до смерті, в такому віці ні гроші, ні лікарі нічого вже не зарадять... Хотілося хоч трохи подихати легким південним повітрям, поки буде по всьому, хоч раз у житті подумати про себе... Та правду казав мій небіжчик батько: «Втіхи та радощі — не для нас, нам до могили судилося гнути горба під своїм тягарем...» Вчора я гадав, що можу позбутись його хоч на хвилину... вчора я ще був майже щасливий, милувався своєю гарною веселою донькою, радів її радощами... і ось уже Бог за те мене карає, вже забирає її від мене... Тепер я вже втратив її навіки... Не можу більше поговорити з своєю дитиною... не можу глянути їй у вічі, так мені соромно за неї... Скрізь і завжди буде мучити мене ця думка — і вдома, і в конторі, і вночі в постелі: де вона тепер, де була раніше, що робила? Раніше, бувало, я вертаюся додому, вона вибігає мені назустріч, а в мене серце радісно тьохкає, що моя дочка така молода і вродлива... А тепер, коли вона мене цілуватиме, я думатиму, кому належали ті губи вчора... Я завжди боятимусь, коли її не буде біля мене, і завжди соромитимусь глянути їй у вічі, коли вона буде зі мною... Ні, так жити не можна... так жити не можна...»

Старий ходив парком, бубонів і заточувався, мов п’яний. Знову й знову вдивлявся він у озеро, і сльози безперервно котилися в нього з очей і губилися в бороді. Він скинув пенсне й зупинився на вузенькій стежечці, приголомшений своїм горем, мружачи короткозорі мокрі очі; вигляд у нього був такий кумедний, що хлопчина-садівник, який проходив повз нього, здивовано завмер на місці, потім засміявся і щось глузливо крикнув по-італійському. Старий від тих слів наче прокинувся: він надів пенсне й подався боковою стежкою в глибину парку, щоб там десь заховатися від людей на якійсь самітній лавочці.

Та не встиг він знайти затишного місця, як його налякав сміх, що долинав звідкись із лівого боку... знайомий сміх, що тепер шматував йому серце. Як музика звучав він йому цілих дев’ятнадцять років, цей дзвінкий, пустотливий сміх... задля нього він стільки ночей провів у вагоні третього класу, добирався аж до самої Познані, до Угорщини, аби тільки витрусити їм у наставлені долоні жменьку жовтого гною, на якому розцвітали ці безтурботні веселощі... тільки задля цього сміху він жив, задля нього по­збувся здоров’я... аби тільки цей сміх завжди дзвенів на любих устах. А тепер він упинався в його тіло, мов розпечена пилка, цей проклятий сміх.

А проте старий таки не витримав і підійшов ближче. Вона стояла на тенісному майданчику, крутила ракетку в оголеній руці, недбало підкидала її вгору й підхоплювала на льоту. І щоразу в парі з ракеткою здіймався в небесну блакить її пустотливий сміх. Троє чоловіків захоплено дивилися на неї — граф Убальді в широкій тенісній сорочці, офіцер у військовій тужурці, яка щільно облягала його тіло, і барон у бездоганних бри­джах, — три різко окреслені чоловічі постаті, наче три статуї, довкола четвертої, іграшкової, що пурхає, немов метелик. Старий і сам не міг відірватися від тієї картини. Господи, яка вона була гарна у світлій короткій сукенці, як золотило сонце її русяві коси! Яким щастям пашіло її молоде тіло, почуваючи свою зграбність у стрибках і в бігу, п’янке і п’яне од вільного ритму пружних рухів! Ось вона грайливо підкинула в повітря білого тенісного м’ячика, а вслід за ним другого й третього; просто диво, як вигинався її стрункий дівочий стан; ось вона підскочила, щоб упіймати останній м’яч. Такою він її не бачив ще ніколи: сповнена веселого вогню, вона сама була мов полум’я, біле, палахке, рвійне полум’я, сповите в срібну хмаринку сміху, цнотлива богиня, що несподівано з’явилася з-поміж вічнозелених плющів південного саду, з м’якої блакиті дзеркального озера; вдома це струнке, гнучке тіло ніколи так нестримно не віддавалося палкій, мов танок, грі. Авжеж, ніколи не бачив він її такою в похмурих, задушливих мурах міста, ніколи, ні на вулиці, ні в кімнаті так не дзвенів її голос, що ніби звільнився від усього земного, — так жайворонок співає свою радісну пісню... Ні-ні, ніколи ще не була вона така гарна! Старий прикипів до неї очима. Він забув про все навколо, бачив тільки це біле полум’я, що майо­ріло в повітрі. І міг би так стояти без кінця, невситимо вбираючи в себе її образ, — як ось вона, високо підскочивши, спритно зловила останнього підкинутого м’яча і, розпалена, захекана, переможно всміхаючись, притиснула його до грудей.

— Браво, браво! — наче прослухавши арію з опери, заплескали в долоні троє чоловіків, що зацікавлено стежили за її меткою грою.

Їхні голоси привели старого до тями. Він люто глянув на них.

«Ось вони, падлюки! — вистукувало його серце. — Ось вони... Але хто ж саме з них?.. Хто з цих трьох джиґунів володів нею?.. Які вони всі причепурені, які напахчені, виголені, дармоїди... Ми в їхньому віці скніли по конторах у латаних штанях, оббивали пороги клієнтам... а їхні батьки, може, ще й досі так скніють, гнуть на них горба... а вони катаються собі по світах, крадуть у Бога день по дневі... Іч які — веселі, засмаглі, очі зухвалі... Чому ж їм не бути веселими та бадьорими!.. Досить такому жевжикові сказати кілька солоденьких слів марно­славному дівчиськові, і воно вже ладне йому віддатися... Але хто ж із них, хто?.. Адже один із них і тепер подумки бачить її роздягнену і цмокає язиком: а я її мав... Він знає її всю і думає собі: сьогодні ввечері знов... і крадькома підморгує їй... Мерзотник!.. Убити б його, собаку!»

Його помітили звідти. Дочка помахала ракеткою й засміялася, чоловіки вклонилися. Він не відповів, тільки підпухлими, налитими кров’ю очима дивився на її гордовиту усмішку: «І ти ще можеш так сміятися, безсоромна!.. Але й той, певне, посміхається собі нишком і думає: «Он він стоїть, старий, дурний єврей, що цілу ніч хропе собі в ліжку... якби він тільки знав, старий йолоп!..» Так, так, я знаю, ви смієтесь, ви обминаєте мене, мов брудну ганчірку... але дочка — о, дочка гарненька й готова до послуг, вона притьмом лізе до вас у постіль... а мати, правда, трохи затовста й підтоптана, підмальована й підправлена, та проте якби їй слово сказати, то, може, й вона б не відмовилася... Ваша правда, собаки, ваша правда: адже вони самі, шльондри, за вами бігають... Хіба вас обходить, що в когось серце кривавиться... аби тільки самим потішитись і тих мандрьох потішити... Перестріляти б вас, батогами зашмагати... Але ваша правда, коли ніхто цього не робить... коли скривджений ковтає свій гнів, як собаки своє блювотиння... ваша правда, коли він такий боягуз, жалюгідний боягуз... що не піде, не вхопить безсоромницю за рукав, не потягне її від вас... Коли він стоїть отут, мовчить і давиться своєю жовчю... боягуз... боягуз... боягуз...»

Старий ухопився за огорожу, тремтячи з безсилого гніву. Враз він плюнув собі під ноги і, хитаючись, ви­йшов із парку.

Старий дибав містечком. Перед однією вітриною він раптом зупинився: за шибкою, складені в піраміди й барвисті башти, лежали всілякі речі, що могли придатися в дорозі туристам: сорочки й сітки, блузи й вудки, краватки, книжки, навіть печиво; але старий дивився тільки на одну річ, недбало кинуту серед елегантного мотлоху, — на грубу вузлувату палицю з залізним вістрям; вона була, мабуть, важкенька й дуже замашна.

«Убити... вбити собаку!» Старий аж сп’янів від цієї думки, такої втішної, просто рятівної. Він за­йшов до крамниці й за якийсь дріб’язок купив собі ту сучкувату ломаку. І тільки-но стиснув її в руці, тяжку й небезпечну, як уже відчув себе дужчим: адже зброя завжди надає кволій людині більшої певності. Він міцно тримав палицю й відчував, як напружуються м’язи в нього на руці. «Убити... вбити собаку!» — бурмотів він сам до себе, й мимоволі його важка, непевна хода ставала твердіша, швидша; він майже бігав туди й сюди набережною, захеканий і спітнілий не так із натуги, як із люті, що прорвалася в ньому. Рука його дедалі міцніше стискала чималу головку палиці.

Так озброєний, він увійшов у блакитну тінь прохолодної тераси й роздратованим поглядом почав шукати невідомого ворога. І справді: в кутку у м’яких плетених кріслах, смокчучи крізь соломинки віскі з содовою водою, весело балакаючи, вони сиділи всі разом, безтурботні й ліниві: його дружина, дочка й неминуча трійця. «Котрий же з них? Котрий? — думав він тупо, стискаючи в кулаці важку палицю. — Кому з них розтрощити голову?.. кому?.. кому?» Та Ерна, не так зрозумівши його неспокійний допитливий погляд, схопилася з місця й побігла йому назустріч.

— Нарешті ви з’явилися, татусю! А ми всюди шукали вас. Уявіть собі, пан фон Медфіц бере нас у свій «фіат», і ми поїдемо з ним аж до Дезенцано, навколо цілого озера. — І вона ласкаво підштовхнула його до столу, так, начебто він за те запрошення мав ще й дякувати.

Чоловіки ввічливо повставали, щоб привітатися з ним. Старий затремтів. Але до його плеча ласкаво й заспокійливо тулилося тепле доччине тіло, відбираючи в нього рішучість. Він безвладно стиснув одну по одній простягнені руки, мовчки сів, дістав сигару й гнівно вп’явся зубами в м’яку тютюнову масу. Розмова по-французькому, яку він був перебив, жваво потекла знову; часом за столом спалахував веселий сміх.