Розділ «Новели»

— Спершу я дуже злякався... спершу... але потім зрозумів, що це я її штовхнув на таке, тільки я... і подумав, як сильно їй, бідній, доводиться страждати... бо вона ж така горда... я пішов до свого адвоката, той написав до консула і вислав гроші... щоб вона могла повернутися... але вона не знала, від кого вони. Мені подзвонили, що все вдалося... я знав, яким пароплавом вона приїде... і чекав на неї в Амстердамі... мені так нетерпеливилось, що я приїхав на три дні раніше... Нарешті настав той день, я був щасливий, коли побачив дим із труби корабля на горизонті, і не міг дочекатися, поки корабель допливе і кине якір, це все було так повільно, надто повільно, потім пасажири почали спускатися з палуби і нарешті, нарешті вона також... я не відразу її впізнав... вона змінилася... на обличчі пудра, рум’яна... і вже така... така, якою ви з нею познайомилися... і коли вона побачила, що я чекаю на неї, то зблідла... двоє матросів мусили підхопити її під руки, щоб вона не впала у воду... вона зійшла на берег, і я відразу ж підійшов... я нічого не сказав... не міг промовити і слова... вона також мовчала... і не дивилася на мене... носильник ніс багаж, а ми йшли вперед... потім вона раптом зупинилася і сказала... пане, вона так це сказала... це було так боляче, так сумно... «Ти все ще хочеш, щоб я була твоєю жінкою, після всього, тепер?» Я схопив її за руку... вона тремтіла, але промовчала. І я відчув, що все знову добре... Пане, я був такий щасливий! Я танцював довкола неї, як дитина, коли ми прийшли до моєї кімнати, я впав до її ніг... напевно, я говорив самі дурниці, бо вона сміялася крізь сльози і пестила мене... вона була дуже розгублена, ясна річ, невпевнена в собі... але, мій пане... як мені було добре... моє серце розтануло. Я бігав сходами донизу і догори, замовив обід у готелі... шлюбну учту... я допоміг їй вдягнутися... і ми спустилися до ресторану, їли, пили і тішилися... вона була така радісна, як дитина, спокійна й замріяна, говорила про наш дім... про те, як ми тепер будемо жити... і тут... — його голос раптом став хрипким, і він зробив рукою жест, ніби хотів розбити щось, — і тут підійшов кельнер... поганий, підлий чоловік... він думав, що я п’яний, бо я дурів, танцював, реготав від щастя... мені було так добре... о, так добре, і тут... коли я розрахувався, він дав мені на двадцять франків менше здачі... я накричав на нього і почав вимагати решту... він знітився й віддав гроші... і тут... тут вона раптом почала так страшно реготати... я подивився на неї, але її обличчя змінилося... раптом стало злим, негарним і ворожим... «Ти і далі так само точний у підрахунках... навіть у день нашого весілля!» — сказала вона крижаним тоном, так гостро і... зі співчуттям. Я злякався і пошкодував про свою дурість... спробував знову засміятися... але її радість зникла... померла... вона ночувала в іншій кімнаті... як я тільки не намагався переконати і перепросити її... а я лежав сам уночі і думав про те, що б такого купити їй наступного ранку... що подарувати... як довести їй, що я не скупий... не скупий для неї. І вранці я вийшов на вулицю, купив браслет, це було дуже рано, майже вдосвіта, але коли повернувся до готелю... її кімната була порожня... усе, як тоді. І я вже знав, що на столі буде записка... я ще раз вийшов надвір і молився, щоб це було неправдою... але... але... на столі і справді лежала записка... і у ній стояло... — Він повагався. Я мимоволі зупинився і подивився на нього. Він пригнув голову. А потім хрипло прошепотів: — У ній стояло... «Дай мені спокій. Ненавиджу тебе...»

Ми дійшли до порту, і раптом у наше мовчання вклинився гуркіт припливу. Кораблі стояли в порту, ніби велетенські чорні звірі з блискучими очима, їх було багато — зовсім поряд і далеко в морі, звідкись долинув спів. Їхні обриси неможливо було роздивитися, але нескладно було уявити, — цей страшний сон і нічні жахи сильного міста.

Я відчував поряд із собою тінь цього чоловіка, він, ніби привид, — то розчинявся у темряві, то знову опинявся біля мене і потрапляв у коло тьмяного світла ліхтаря. Мені не хотілося ні говорити з ним, ні розпитувати, але його мовчання ніби прилипло до мене, лежало на мені важким тягарем і душило. І тут він раптом схопив мене за рукав тремтячою долонею.

— Але я не поїду звідси без неї... я знайшов її через багато місяців... вона катує мене, але я не здамся... благаю вас, мій пане, поговоріть із нею... я мушу мати її, скажіть їй це... мене вона не слухає... я не можу більше так жити... не можу дивитися, як до неї ходять інші чоловіки... і чекати внизу, під будинком, поки вони вийдуть звідти... вони сміються і хитаються, вони п’яні... уся вулиця вже знає мене... вони сміються, коли бачать, як я чекаю... я збожеволію від цього... але кожного вечора я мушу йти туди... мій пане, благаю вас... поговоріть із нею... я вас не знаю, але прошу вас, зробіть це заради Господа... поговоріть із нею...

Мені стало неприємно. Я хотів забрати руку. Але він, ніби відчуваючи, що я хочу захиститися від його нещастя, раптом упав на коліна посеред вулиці і схопив мене за ноги.

— Благаю вас, мій пане... Ви повинні поговорити з нею... Ви повинні... бо інакше... інакше станеться щось жахливе... я вже витратив усі свої гроші на її пошуки, але я не залишу її тут... не залишу живою... я купив собі ножа... у мене є ніж, мій пане... я не залишу її тут більше... не залишу живою... я не витримаю цього всього... поговоріть із нею, мій пане...

Він звивався переді мною на бруківці. У цей момент по вулиці проходило двоє поліцейських. Я силою підняв його з колін. Якусь мить він дивився на мене незрячим поглядом. А потім сказав чужим, сухим голосом:

— Підете тою вулицею. Ваш готель там.

Він подивився на мене ще раз, і зіниці його очей ніби розплавилися у якійсь жахливій білуватій порожнечі. А потім зник.

Я закутався у своє пальто. Мене морозило. Я відчував лише втому, схожу на сп’яніння, позбавлену відчуттів і чорну, ніби я спав на ходу. Хотів обдумати все почуте, але ця чорна втома все підіймалася в мені хвилею і тягнула за собою. Я доплентався до готелю, впав у ліжко і заснув міцним тваринним сном.

Наступного ранку мені важко було сказати, що я пережив насправді, а що — уві сні, і якась сила в мені не давала з’ясувати це. Я прокинувся пізно, чужий у незнайомому місті, і пішов оглянути церкву, славну своїми унікальними старовинними мозаїками. Але мої очі дивилися на них, ніби в порожнечу, натомість події минулої ночі все чіткіше відновлювались у моїй свідомості, і я не опирався бажанню знову відшукати те місце й будинок. Але ці дивні вулички оживають лише вночі, удень вони одягають сірі, холодні маски, під якими їх може впізнати тільки втаємничений. Я не знайшов нічого, як не старався. І повернувся назад розчарований і втомлений, мене переслідували спогади і уявні картини.

О дев’ятій вечора вирушав мій потяг. Я з жалем їхав із цього міста. Носильник підняв мій багаж і поніс до вокзалу. І раптом на одному з перехресть мене осяяло: я впізнав вуличку, яка вела до того дому, наказав носильнику зачекати й пішов. Той спершу здивувався, а потім нахабно і з розумінням вишкірився. Я хотів ще раз глянути на ту вуличку.

Вона була темною, як і вчора, і у тьмяному місячному світлі я побачив двері того будинку. Я хотів ще раз піді­йти ближче, але з темряви вислизнула постать. Я з жахом упізнав того самого чоловіка, а він помахав мені рукою, покликав до себе. Я злякався і швидко пішов геть, утік, побоюючись, що заблукаю і запізнюся на свій поїзд.

Але на розі вулиці, перш ніж повернути, ще раз озирнувся. Коли він побачив мій погляд, то випростався і рішуче зайшов у двері: у світлі місяця я не зміг роздивитися, що саме зблиснуло у нього в руках — гроші чи ніж...

Згасле серце

Переклад В. Бобинського за редакцією Є. Поповича

Для того, щоб ущент розбити людське серце, долі не завжди потрібно могутнього удару й великого розмаху; її невгамовна творча сваволя найбільше полюбляє виводити загибель із мізерних причин. Той перший легкий дотик її ми звемо нашою незграбною людською мовою приводом і вражено порівнюємо його дріб’язковість із могутньою силою, яка виявляється в наслідках; але так само, як хвороба починається не тоді, коли її вже можна впізнати, так і людська доля починається не тоді, коли вона стає вже очевидною і невідворотною. Доля захована в глибинах нашої істоти, в нашій крові і діє там задовго до того, як торкнеться ззовні нашої душі. Пізнання себе — це вже самооборона, і майже завжди вона даремна.

Старий Соломонсон — у себе на батьківщині він мав право називатися таємним радником комерції — прокинувся вночі в готелі курорту Гардоне, куди він приїхав із родиною провести великодні свята, прокинувся від дошкульного болю: живіт йому наче хто здавив лещатами, віддих насилу виривався з напружених грудей. Старий злякався — його, хворого на печінку, часто хапала колька, а він не послухав лікарів, не поїхав лікуватися в Карлсбад, а на догоду родині вибрав південь. Потерпаючи, щоб часом не було важкого нападу, він боязко обмацав свого великого живота і, хоч йому й не легшало, трохи заспокоївся: боліло тільки в шлунку — мабуть, йому завадила незвична італійська їжа, або ж це невеличке отруєння, таке в цій країні часто буває з подорожні­ми. Він полегшено зітхнув і одвів тремтячу руку, але біль не минався й не давав дихати. Застогнавши, старий важко підвівся з постелі, щоб розворушитися й тим приглушити біль. І справді: коли він устав і трохи походив, йому полегшало. Але в темній кімнаті було тісно, до того ж він боявся розбудити й надаремне розхвилювати дружину, що спала поряд, на другому ліжку. Тому він накинув на себе халат, узув повстяні капці на босу ногу і обережно, навпомацки вийшов у коридор, щоб там перечекати біль.

Саме коли він переступав поріг, то почув крізь розчинені навстіж вікна, як на церковній вежі почав бити годинник. Чотири потужні удари покотилися над озером тремтливою луною: четверта година ранку.

Коридор тонув у пітьмі, але старий добре пам’я­тав ще з дня, що він довгий і рівний, тож міг обій­тися й без світла. Глибоко дихаючи, він ходив з кінця в кінець, радий, що ті лещата під грудьми потроху попускають. Врешті біль майже зовсім минувся, і старий уже хотів був вернутися до своєї кімнати, як раптом зупинився, сполоханий якимось шурхотом. Звідкись зблизька тихо, але виразно долинув тихий шепіт. Рипнула підлога, щось знов зашепотіло, заворушилося, і враз темряву на мить перерізала вузенька смужка світла з ледь відхилених дверей. Що це? Старий мимохіть принишк у кутку, зовсім не з цікавості, а з цілком зрозумілого страху, що хтось побачить, як він, мов той сновида, гуляє вночі коридором. Та коли з дверей блиснуло світло, він, сам того не бажаючи, побачив — чи, може, йому так здалося, — що з кімнати вислизнула жіноча постать у білому й зникла в другому кінці коридору. І справді, у якихось із останніх дверей тихо клацнула клямка. Потім знову все завмерло в пітьмі.