Розділ «Новели»

«Нікого немає, — гірко подумав він, — отак і здохну колись, як собака під тином... Адже ж я знаю, що це не печінка мене мучить... це смерть підкрадається до мене... Я знаю, що мені вже кінець, і жоден професор, жодні ліки мені вже не поможуть... в шістдесят п’ять років не видужують... я знаю, те, що там довбе і свердлить у мені, — це смерть, і тих кілька років, які мені ще лишилися, — то вже буде не життя, а вмирання, тільки вмирання... Та коли... коли ж я й жив?.. Коли я жив для себе, для самого себе?.. Хіба ж це було життя? Вічна гонитва за грішми, тільки за грішми... І тільки для інших... а тепер яка мені з того допомога?.. Мав я дружину, взяв її дівчиною, кохав її, і вона мені народила дитину; рік за роком наші серця билися водно в спільній постелі... а тепер, де ж вона тепер? Я вже не пізнаю її обличчя... її голосу... Вона говорить зі мною як чужа, їй байдуже до мого життя, до моїх почуттів, думок, страждань... вона давним-давно стала мені чужа... Куди воно все ділося, куди спливло?.. І дитину я мав... вона виростала в мене на руках... думалося — у ній ти починаєш жити наново, краще, щасливіше, ніж судилося прожити тобі самому... І ось вона вночі йде від тебе геть і віддається чоловікам... Тільки здихати я буду для себе самого... для себе самого... бо для інших я давно вже помер... Боже мій, Боже мій, ніколи ще не був я такий самотній!..»

Гострі пазурі від часу до часу ще люто впивалися в нього, а потім знов попускали. Але інший біль чимраз дужче здавлював йому скроні; думки, немов гострі, розпечені кремінці, немилосердно шпигали в чоло. Якби ж ні про що не думати, якби ж не думати! Старий розстебнув піджака й жилета, — важким мішком надимався й дрижав великий живіт під надутою сорочкою. Він обережно натиснув рукою на болюче місце. «Тільки оце, що тут болить, — ще я, — подумав він, — лише цей клапоть гарячої шкіри... і тільки це, що там риється десь усередині, тільки воно ще належить мені: це моя хвороба, моя смерть... тільки це ще я... немає вже радника комерції, немає ні дружини, ні дочки, ні грошей, ні домівки, ні контори... лишилось тільки те, що я відчуваю пальцями, — моє тіло і пекучий біль усередині... Все інше — дурниця, воно не має ніякого сенсу... бо цей біль — тільки мій біль... і цей клопіт — тільки мій клопіт... Вони вже не розуміють мене, і я їх не розумію... Я цілком самотній, на самоті з собою... ніколи ще я не відчував цього так, як нині. Але тепер, коли смерть уже росте в моєму тілі, тепер я знаю... занадто пізно, на шістдесят п’ятому році, коли я здихаю, а вони, безсоромні, танцюють собі, гуляють, тягаються з чоловіками... знаю, що жив я тільки для них, невдячних, і жодної години не жив для себе... Та що мені до них... що мені до них?.. Навіщо думати про тих, хто про тебе не думає? Краще здохнути, ніж ви­слухувати їхнє співчуття... що мені до них?..»

Поступово, потроху біль покидав його: вже не так страшно, не так пекуче впивалася в нього жахлива пазуриста рука. Але залишилося щось тупе — майже не біль, а щось чуже давило й тислося в тіло. Старий лежав, заплющивши очі, й напружено прислухався, як його тихенько сіпало й точило всередині: йому здавалося, наче та чужа, невідома сила вишкрябувала щось із нього, спершу гострим, а тепер тупим знаряддям, наче щось нитка по нитці розсотувалося, уривалося в його тілі. Вже не пекло так люто, як раніше. Вже не боліло. А проте щось там усередині нишком тліло й гнило, щось починало відмирати. Усе, чим він жив, усе, що він любив, перегоряло на тому повільному вогні, обвуглювалося, бралося попелом, кришилося й падало в теплий намул байдужості. Він невиразно відчував: щось відбувалося, так, щось відбувалося, тим часом як він лежав тут, на канапі, й гірко думав про своє життя. Щось конало. Але що? Він усе дослухався.

То поволі почало згасати його серце.

Старий лежав із заплющеними очима в кімнаті, що западала у вечірні сутінки. Помалу він задрімав. І тоді — чи то йому приснилось, чи привиділось, але в затьмареній свідомості зринуло дивне почуття: неначе з якоїсь невидимої рани (яка не боліла і про яку він не знав) просочується щось мокре, гаряче всередину, нібито він стікає кров’ю в своє власне нутро. Та невидима кровотеча була на диво спокійна і не завдавала болю. Повільно, наче теплі, тихі сльози, скапували краплинки, і кожна влучала в саме серце. Але потемніле серце не озивалось жодним звуком; воно нечутно всмоктувало в себе чужу вологу, впивало, як губка, і ставало дедалі важче, набухало, розросталося у тісній грудній клітці. Так воно повнішало й повнішало, аж поки власна вага почала його тягти вниз, напинати зв’язки, сіпати за напружені м’язи. Все дужче давило наболіле велетенське серце, аж ось (ох, як же ж боляче!) воно зрушило з місця й почало помалу опадати. Не зразу, не рвучко, а тихо-тихесенько відривалося воно від волокон м’язів, дуже повільно, не так, як камінь або дозрі­лий плід: ні, наче губка, насичена вологою, западалося воно все глибше й глибше, у щось невиразне, в порожнечу, в небуття, кудись униз, за межі його істоти, в якусь бездонну, безбережну ніч. І враз зробилося страхітливо тихо на тому місці, де щойно було ще тепле набрякле серце: там тепер зяяла пустка, панував жах і холод. Не чути було стукоту, не сочилися краплі: все замовкло, вмерло. І, ніби в чорній труні, лежало в тремтячих грудях незбагненно німе ніщо.

І таке яскраве було те почуття, яке прийшло вві сні, таке велике збентеження, що старий, прокинувшись, мимоволі вхопився рукою за лівий бік грудей, чи не зникло й справді серце. Проте, слава Богу, там щось глухо, ритмічно билося під його пальцями, та все ж здавалося, наче ті глухі удари лунали в порожнечі, а серця не було. Він відчував щось дивне: наче раптом позбувся власного тіла. Його вже не мордував біль, жоден спогад не шарпав наболілих нервів, все в ньому заніміло, за­клякло, закам’яніло. «Як же це так? — думав він. — Адже щойно мене так усе мучило, всередині пекло, давило, кожний нерв сіпався... Що ж зі мною сталося?» Він довго вслухався в своє тіло, мов у порожнє дупло, чи не ворухнеться там щось. Але там не шуміли вже ніякі бурі, ніщо не капало, не стукало — все затихло й завмерло. Ніщо вже не мучило, ніщо не давило, ніщо не боліло: там, мабуть, порожньо й чорно, мов у дуплі вигорілого стовбура. І враз йому здалося, що він уже помер або щось у ньому вмерло, — так німо застигла в його жилах кров. Холодне, мов труп, лежало його власне тіло, і він боявся доторкнутися до нього теплою рукою.

Старий вслухався в себе: він не чув, як з-над озера долинали до його кімнати удари годинника, не помічав, як густішали сутінки. Насувалася ніч, пітьма поступово викреслювала речі з кімнати, що кудись відпливала; нарешті погас у темряві й клаптик неба, який ледь яснів у чотирикутнику вікна. Старий не помічав цього: він вдивлявся тільки в пітьму своєї душі, вслухався лише в свою внутріш­ню порожнечу, неначе у власну смерть.

Враз у суміжній кімнаті вибухнув радісний сміх, засяяло світло, один промінь його бризнув крізь щілинку трохи відхилених дверей. Старий злякано схопився з місця: дружина, дочка! Зараз вони побачать його на канапі, почнуть розпитувати. Він квапливо застебнув піджака й жилета: навіщо їм знати про його напад, що їм до нього?

Та дружина й дочка не шукали його. Вони, видно, квапились: гонг уже втрете настирливо кликав їх до вечері. Мабуть, вони переодягалися: старий чув крізь відхилені двері кожен їхній рух. Ось вони висувають шухляди, ось брязнули каблучки на умивальнику, ось стукнуло об підлогу скинуте взуття, і тим часом ні на мить не стихала розмова: старий, що принишк у своїй кімнаті, аж надто чітко роз­різняв кожне слово, кожен склад. Спершу вони говорили про своїх кавалерів, кепкуючи з них, про якусь дрібну пригоду в дорозі, — безжурно перекидалися словами й одночасно вмивались, зачісувались, чепурилися. Нараз мова зайшла про нього.

— Де ж це тато? — запитала Ерна, й сама здивована, що так пізно згадала про нього.

— А звідки я знаю? — відповів голос матері, сердитої вже на саму згадку про нього. — Мабуть, чекає вже внизу і всоте перечитує біржовий бюлетень у франкфуртській газеті — адже ж його більше ніщо не цікавить. Думаєш, він хоч раз подивився на озеро? Йому, бач, тут не подобається, так він і сказав мені вдень. Хотів, щоб ми сьогодні ж ви­їхали.

— Сьогодні?.. Чого це? — То був знову Ернин голос.

— Не знаю. Хто його збагне? Тутешнє товариство його не влаштовує, і ці панове не до вподоби — мабуть, і сам почуває, який він поруч них незугарний. Просто соромно дивитись на нього — костюм завжди зім’ятий, комірець розстебнутий... Ти б сказала йому, щоб він хоч увечері трохи одягався пристойніше, тебе він ще слухає. А сьогодні вранці... Як він визвірився на лейтенанта через ту запальничку, — я ладна була крізь землю провалитися.

— Еге ж, мамо... що то таке було?.. Я сама хотіла вже вас спитати... Що то було з татом?.. Я ще ніколи не бачила його такого... я аж злякалася...

— Ет, просто він був не в гуморі... Може, впав курс на біржі... а може, тому, що ми розмовляли по-французькому... Він не зносить, коли іншим весело... Ти хіба не помітила: як ми танцювали, він стояв коло дверей, мов душогуб за деревом... Виїхати! Негайно виїхати! І тільки тому, що йому так раптом забаглося!.. Коли йому тут не подобається, то хай хоч нам не заважає веселитися. Але мені байдуже до його примх, нехай собі каже і робить, що хоче.

Розмова припинилась. Мабуть, вони закінчили вечірній туалет, бо двері в коридорі відчинилися, почулася хода, клацнув вимикач і погасло світло.

Старий непорушно сидів на канапі. Він чув кожне слово. Але дивна річ: це вже його не вражало, анітрохи не вражало. Невгамовний механізм, що раніше так калатав, так шаленів у грудях, тепер зовсім затих — мабуть, зламався. Ніщо вже не здригнулося в ньому від цього гострого дотику. Не було ні гніву, ні зненависті... нічого... нічого... Він спокійно обсмикнув на собі одяг, обережно зійшов сходами вниз і сів до їхнього столу, наче до чужих людей.

Він не розмовляв із ними того вечора, а вони не звернули уваги на те запекле, стиснуте, мов кулак, мовчання. Не попрощавшись, він знов піднявся до своєї кімнати, ліг у ліжко й погасив світло. Набагато пізніше при­йшла дружина після веселої розваги: гадаючи, що чоловік спить, вона роздягалася поночі. Незабаром він почув її важкий безжурний віддих.

Старий, на самоті з собою, широко розплющеними очима вдивлявся в безмежну порожнечу ночі. Поруч лежало щось у темряві й глибоко дихало; він намагався пригадати, що цю жінку, яка ось тут дихає з ним одним повітрям, він знав колись молодою і жагучою, що вона йому народила дитину і була зв’язана з ним найглибшою таємницею крові; він силував себе думати, що це тепле й м’яке тіло поруч нього, яке можна було досягти рукою, було колись життям у його житті. Але дивна річ: згадки ці вже його не хвилювали. І він слухав подих дружини так само, як плюскіт хвиль об набережну рінь, що долинав крізь відчинене вікно. Все було якесь далеке й не мало ваги, залишилось тільки випадкове й чуже сусідство: все минулося, навіки минулося.

Ще тільки єдиний раз він затремтів: поряд, у доччиній кімнаті, тихесенько, наче крадькома, рипнули двері. «Отже, сьогодні знов», — подумав він і відчув ще один легенький гарячий укол у серце, яке вважав уже за мертве. На мить там щось задрижало, як дрижить нерв, поки цілком умре. Потім і це минуло: «Хай собі робить, що хоче! Що мені до неї?»