Розділ «Новели»

— Я не хочу... не хочу... — забелькотів він безпорадно, — не хочу, щоб ви... щоб ви зналися з тими людьми...

— З якими людьми? — перепитала вона, вдаючи, що нічого не зрозуміла, й зміряла його обуреним поглядом, наче він образив її саму.

— З отими он, — кивнув він люто присадкуватою головою в бік зали. — Мені це не до вподоби... Я не хочу...

— Чому ж це?

«Завжди цей інквізиторський тон, — думав він злісно, — ніби я її служник». І, ще дужче хвилю­ючись, пробелькотів:

— Я маю свої підстави... вагомі підстави... Мені не подобається... Я не хочу, щоб Ерна розмовляла з тими людьми... я не зобов’язаний пояснювати все...

— Коли так, то дуже жалкую, — кинула вона бундючно. — Я вважаю, що вони всі три чудово виховані, прекрасні люди, і волію їхнє товариство, ніж те, яке ми маємо вдома.

— Прекрасні люди!.. Ці нероби... ці... ці... — Гнів стискав йому горло. Нараз він тупнув ногою. — Не хочу... забороняю... розумієш?

— Ні, — відповіла вона незворушно. — Нічого не розумію. Не знаю, чому я повинна дитині псувати втіху...

— Втіху!.. Втіху!.. — він похитнувся, наче його хто вдарив, обличчя в нього спаленіло, на чолі виступив холодний піт, рука потяглася по палицю, щоб спертися на неї чи вдарити. Але він її забув. Це зразу протверезило його. Він опанував себе, й на серці в нього раптом потеплішало. Він підступив ближче, наче хотів узяти її за руку. Голос його пом’якшав, став майже благальний. — Ти... ти мене не розумієш... Я ж нічого не хочу для себе... Я прошу у вас лиш одного... це моє перше прохання за багато років: їдьмо геть звід­сіля... геть, до Флоренції, до Рима, куди хочете, мені однаково... Вирішуйте самі куди... але геть звідси, прошу тебе... поїдьмо... поїдьмо звідси... сьогодні ж... сьогодні... я... я більше не можу цього витримати... не можу.

— Сьогодні? — Вона здивовано глянула на нього й нахмурилась. — Сьогодні їхати? Що за химерне бажання?.. І тільки тому, що ці панове тобі неприємні! Зрештою, тебе ж ніхто не примушує зустрічатися з ними.

Та він і далі стояв перед нею, благально піднявши руки.

— Я не можу цього знести, кажу тобі... не можу, не можу. Не допитуйся чому, прошу тебе, але повір, що я не можу цього знести... не можу. Хоч раз у житті зробіть щось для мене, однісінький раз!

У сусідній кімнаті знову затарабанили на роялі. Вона глянула на нього, мимоволі вражена його відчаєм; але ж який він невимовно смішний, маленький, товстий чоловічок з червоним, мов рак, обличчям, з каламутними, підпухлими очима, з піднятими вгору тримтячими руками, що стирчали з надто коротких рукавів; прикро було бачити його таким жалюгідним. Співчуття згасло, і вона холодно сказала:

— Це неможливо. Ми пообіцяли сьогодні поїхати з ними на прогулянку... а від’їздити завтра, коли ми заплатили за три тижні... з нас будуть сміятися... Я не бачу ані найменшого приводу до від’їзду... Я лишаюся тут, і Ерна теж...

— А я можу їхати собі, правда?.. Я вам тут тільки заважаю... заважаю... втішатися!

Цим глухим криком він спинив її на півслові. Його присадкувате, огрядне тіло випросталось, руки стислись у кулаки, на чолі зловісно засіпалась набрякла жилка. Здавалося, він зараз або ще щось скаже, або вдарить. Та раптом він рвучко обернувся, швидко подався перевальцем до сходів і майже побіг нагору, дедалі швидше, наче втікав від погоні.

Старий, важко дихаючи, спинався сходами: аби лише дістатися до своєї кімнати, побути самому, опанувати себе, приборкати нерви, не вчинити чогось безглуздого! Він уже досяг горішнього поверху, аж раптом — немов розпечені пазурі звідкись ізсередини вп’ялися йому в нутрощі — сперся на стіну й побілів, мов крейда. Ох, цей скажений біль, що пік і стискав лещатами! Він щосили зціпив зуби, щоб не закричати, і, глухо стогнучи, скорчився всім тілом.

Він зразу збагнув, що з ним таке: кололо в печінці, це був один із тих жахливих нападів, що останнім часом не раз давалися йому взнаки, але ніколи він не відчував таких пекельних мук, як сьогодні. «Вам не можна хвилюватися», — згадав він лікареві накази і, хоч як йому боліло, злісно поглузував із самого себе: «Легко сказати — не можна хвилюватися... ану хай би пан професор сам спробував не хвилюватися, коли рідна дитина... ох... ох...»

Старий знову тяжко застогнав, так люто вгризалися невидимі пазурі у змучене тіло. Він насилу дочвалав до дверей своєї кімнати, штовхнув їх і, впавши на канапу, вп’явся зубами в подушку. Біль трохи попустив, гаряче вістря вже не так глибоко сягало в зранені нутрощі. «Треба б прикласти компрес, — згадав він, — випити крапель, і зразу полегшає». Та не було нікого, хто б йому допоміг, анікогісінько. А він сам не мав сили добратися до сусідньої кімнати чи хоча б до дзвінка.