Розділ «Новели»

Старий захитався, неначе його хто вдарив просто в серце. Там, у самому кінці коридору, там, де зрадливо клацнула клямка, там... там були ж тільки його власні кімнати, номер із трьох кімнат, який він найняв для своєї родини. Дружину він усього лише кілька хвилин тому покинув сонну в постелі, отже, — ні, помилка тут неможлива, — ця жіноча постать, що потайки верталася з чужої кімнати, могла бути тільки Ерна, його дочка, якій ледве минув дев’ятнадцятий.

Старий похолов із жаху й затремтів усім тілом. Його дочка, Ерна, його дитина, весела, пустотлива дитина, — ні, такого не може бути, він напевне помилився. Що ж їй було робити в чужій кімнаті, як не... Мов лютого звіра, відштовхнув він від себе цю думку, але жіноча постать, що примарно майнула в коридорі, владно вп’ялася йому в мозок, і він не міг її позбутися, не міг вирвати з пам’яті, повинен був довідатись напевне, правда це чи ні. Задихаючись, тримаючись за стіну, він дістався до її дверей, що були поряд із його власними. Але — який жах! — саме тут, саме в цих одних дверях пробивалася крізь шпарку тремтлива ниточка світла й замкова щілина зрадливо біліла: о четвертій годині ранку в її кімнаті ще світилося! А ось іще один доказ: клацнув вимикач, біла ниточка світла розтанула в пітьмі — ні, ні, марно було брехати самому собі — це вона, Ерна, його дочка, крадькома вернулася вночі з чужого ліжка в своє.

Старий тремтів із жаху, його морозило, холодний піт зросив усе тіло. Виламати двері, накинутися на неї з кулаками, набити безсоромницю — ось було його перше бажання. Але ноги вклякли під обважнілим тілом. Він насилу дочвалав до своєї кімнати і, наче підстрелена тварина, майже непритомніючи, впав на постіль.

Старий лежав непорушно й широко розплющеними очима вдивлявся в темряву. Поруч він чув безтурботний, сонний віддих своєї дружини. Перша думка була розбуркати її, сказати про страшне відкриття, викричати весь свій гнів, весь біль із свого серця. Але як вимовити словами цей жах? Ні, ніколи, ніколи не зможе він сказати таких слів. То що ж робити? Що робити?

Він намагався обміркувати все, але думки плуталися в голові, шугали наосліп, мов кажани. Це ж просто щось неймовірне: його Ерна, ніжна, випещена дитина з ласкавими очима... чи ж давно, чи давно вона сиділа над букварем і рожевим пальчиком водила по важких, незрозумілих літерах... чи ж давно він забирав її в блакитній сукенці зі школи, а дорогою додому годував тістечками в кондитерській — він ще й досі відчував поцілунок дитячих губ, солодких від цукру... Хіба це було не вчора?.. Ні, відтоді вже минув не один рік... але ж як по-дитячому просила вона його ще вчора, так, справді вчора, щоб він купив їй синій у золотисту крапку светр, що так яскрів у вітрині. «Таточку, будь ласка! Ну, будь ласка!» — проказувала вона, благально склавши руки і всміхаючись радісно й самовпевнено, — перед тим усміхом він ніколи не міг устояти... А тепер, тепер вона вночі, за два кроки від його дверей, скрадалася до ліжка чужого чоловіка, качалась на ньому, гола й жагуча...

«Боже мій!.. Боже мій!.. — мимоволі застогнав старий. — Яка ганьба, яка ганьба!.. Моя дитина, моя ніжна, моя люба дитина, яку я пильнував, мов свого ока, з якимсь чоловіком... З ким?.. Хто б це міг бути?.. Адже ж ми всього тільки три дні як приїхали сюди, і вона не знала раніше жодного з цих прилизаних йолопів — ні вузьколобого графа Убальді, ні італійського офіцера, ні того мекленбурзького барона... Щойно під час танців на другий день після нашого приїзду вони познайомились. І ось уже хтось із них... Ні, він не міг бути в неї перший, ні... це, мабуть, почалося ще раніше... ще вдома... а я нічого не знав, я ні про що не здогадувався, дурень, заплішений дурень!.. Але що я взагалі про них знаю?.. Цілісінький день тяжко працюю на них, щодня по чотирнадцять годин просиджую в конторі, так само, як раніше з валізою, напакованою різними зразками краму, сидів у поїзді... щоб тільки роздобути грошей для них, грошей, грошей, щоб вони мали в що гарно вбратися, щоб були багаті... А коли я вертаюся ввечері додому, стомлений, безсилий, тоді їх немає: вони в театрі, на балу, гуляють... звідки ж мені, зрештою, знати, що вони роблять цілими днями?.. А тепер я знаю тільки одне: що моя дитина ночами віддає своє молоде, чисте тіло на втіху чоловікам, як перша-ліпша шльондра... Ох, яка ганьба!»

Старий не переставав стогнати. Кожна нова думка ще дужче ятрила його рану; йому здавалося, що його мозок лежить перед очима скривавлений і в ньому кишать червоні черв’яки.

«Але чого ж я всьому цьому потурав?.. Чого я лежу тут і мучуся, а вона, розпусниця, спокійно спить?.. Чого я зразу ж не вдерся до неї в кімнату, не сказав, що знаю про її ганьбу?.. Чого я не попереламував їй кісток?.. Бо я м’якосердий... Я боя­гуз... Я завжди був м’якосердий до них... потурав їм у всьому... я ж так пишався, що хоч їм створю легке життя, коли моє вже пішло нанівець... ось цими нігтями я видряпував для них гроші, пфеніг за пфенігом... я ладен був шкіру з себе здерти, аби тільки вони були задоволені... Та ледве я зробив їх багатими, як вони почали мене соромитись... і елегантності мені бракує... і освіти... а де ж я мав набратися тієї освіти? На дванадцятому році життя мене вже взяли зі школи, і я мусив заробляти, заробляти й заробляти... тягати валізу із зразками спершу від села до села, а потім від міста до міста, аж поки спромігся відкрити свою власну крамницю... і тільки-но вони розбагатіли й зажили у власному будинку, як моє чесне, добре ім’я перестало їм личити... Примусили мене купити звання таєм­ного радника комерції... щоб можна було вдавати з себе аристократок... Аристократки!.. Вони сміялися з мене, коли я боронився від їхньої претен­зійності, від їхнього «вибраного товариства», коли розповідав їм, як моя небіжка мати — хай їй земля буде пером! — провадила господарство: тихо, скромно, жила тільки для батька й для нас... Вони називали мене старомодним... «Ви, таточку, старомодні», — завжди кепкувала вона... Еге ж, я старомодний, а вона лягає в чужу постіль із чужими чоловіками, моя дитина, моя єдина дитина... Ох, яка ганьба, яка ганьба!»

І таким тяжким стогоном видобувалося з грудей у старого його горе, що дружина нарешті прокинулася.

— Що з тобою? — запитала вона сонно.

Старий не поворухнувся й затамував віддих. Так він пролежав непорушно до самого ранку в темній домовині своєї туги, а думки точили його, мов шашіль.

На сніданок він з’явився перший, глибоко зітхнувши, сів до столу, але кожний шматок застрягав йому в горлі.

«Знову сам, — подумав він, — завжди сам!.. Коли я вранці йду до контори, вони ще вилежуються після танців і театрів... а як увечері приходжу додому, вони десь гуляють у своєму товаристві, в яке мене ніколи не беруть... Ох, ті гроші, прокляті гроші!.. Це вони їх зіпсували... через них ми стали чужі одне одному... А я, дурний, прагнув нагребти їх якнай­більше, і тільки себе самого обікрав, себе самого зробив убогим, а їх черствими... П’ятдесят років, п’ятдесят безглуздих років я тяжко працював, боявся й дня перепочити... і ось тепер — сам...»

Помалу його почала брати нетерплячка. «Чому вона не йде?.. Я повинен поговорити з нею, повинен сказати... нам треба виїхати звідси геть негайно... Чому ж вона не йде?.. Певне, ще не відпочила, спить собі з чистим сумлінням, а я, дурень, тут себе мордую... І мати цілими годинами чепуриться, купається, наводить красу, робить манікюр, накручує коси... до одинадцятої вона й не вибереться вниз... То чого ж дивуватися?.. Що ж може вийти з дівчини?.. Ох, ті гроші, прокляті гроші!»

Він почув позад себе легку ходу.

— Доброго ранку, таточку, добре вам спалося?

Хтось нахилився з-за плеча, ніжні вуста торкнулися його розпаленого чола. Він мимохіть відсахнувся: солодкуватий запах парфумів Коті був йому огидний. А крім того...

— Що з вами, таточку?.. Знов у кепському настрої?.. Кельнере, дайте каву і ham and eggs...[39] Ви погано спали чи, може, почули щось неприємне?

Старий опанував себе. Він похилив голову, не зважившись глянути на дочку, й нічого не відповів. Бачив тільки її руки на столі, укохані руки: ліниві, наманікюрені, вони гралися на білому полі скатертини, як розпещені стрункі хорти. Він задрижав. Погляд його несміливо ковзнув угору тими ніжними дівочими руками, ще майже дитячими, які рані­ше... чи ж давно це було?.. так часто обіймали його, коли вона прощалася з ним увечері, перед сном... Він бачив ніжну опуклість грудей, що рівно дихали під новим светром. «Роздягнена... качалася в ліжку з чужим чоловіком, — злісно думав він. — Все це він торкав, гладив, пестив, усім натішився... моє тіло й кров... моя дитина, ох, мерзотник... ох!..»

Він знову застогнав, сам того не усвідомлюючи.