Розділ «Новели»

Вона підійшла до шинквасу, кинула кілька монет і різким рухом влила у себе чарку горілки. Лютий вогник знову засвітився в її очах, але був уже затуманеним, ніби погляд застилали сльози люті і сорому. Мене охопила відраза до неї, я не спромігся навіть на співчуття.

— Щасливо, — сказав я німецькою і пішов.

Шинкарка відповіла мені французькою, а жінка навіть не озирнулася, а тільки засміялася — гучно й вульгарно.

Коли я вийшов, на вулиці було вже зовсім темно, лише місяць слабо світив угорі, безмежно далекий від цієї затхлої темряви своїм приглушеним хмарами блиском. Я жадібно вдихнув тепле і свіже повітря, відчуття жаху змінилося великим здивуванням. Ось знову, як і щоразу, коли доводиться зіткнутися з непередбачуваністю долі, мене охопило відчуття, яке завжди розчулює мало не до сліз, відчуття того, що за кожним вікном на нас може чекати щось невідворотне, а за кожними дверима — пригода, яка підтвердить багатогранність світу, і навіть найбрудніший закуток аж кишить неймовірними людськими переживаннями, як гнила плоть жуками. Огида від цієї зустрічі поволі віддалялася, і її напруга перетворювалася на приємну втому, яка хотіла чимшвидше перетворити усе побачене на сон. Я мимоволі озирнувся, щоб знайти дорогу додому серед хитросплетінь цих завулків. Але тут до мене нечутно наблизилася з темряви чиясь тінь.

— Вибачте, будь ласка, — я відразу ж упізнав несміливий голос чоловіка з кнайпи. — Але мені здається, ви не знаєте дороги звідси. Можна... можна відпровадити вас? Де ви мешкаєте?

Я назвав готель.

— Я відведу вас... Якщо ви дозволите, — додав він нерішуче.

Мені знову стало неприємно. Ці нечутні, але водночас важкі кроки поряд зі мною, ніби хода привида, темрява цього матроського провулку і спогад про щойно пережите розвіяли мою мрійливість і змусили піддатися незбагненній тривозі. Я відчував приниження в його очах, хоча і не бачив їх. Помітив, як тремтять його губи, я розумів, що він хоче поговорити зі мною, але не висловив ні своєї згоди, ні заперечення. Я відчував себе якось непевно, внутрішньо зацікавлений, але зовсім безсилий. Він кілька разів відкашлявся, я відчував, як важко йому почати, але жорстокість повії таємничим чином передалася чомусь і мені, тож я майже радів, спостерігаючи за виявами його сором’язливості й душевного неспокою. Я не допоміг йому, а залишив це чорне і важке мовчання висіти між нами. І наші кроки відлунювали на порожній вулиці, віддаляючись від цього брудного закутку, — його були нечутними і втомленими, а мої підкреслено чіткими і впевненими. Я все більше відчував напругу між нами: це мовчання було більше схоже на німий крик, повний прихованого драматизму, і раптом, ніби занадто сильно натягнута струна, тріснуло й обірвалося першим нерішучим словом.

— Ви... ви... шановний пане... бачили там, усередині, дивну сцену... вибачте... вибачте, що я заговорив про це... але все це мало здатися вам дуже дивним... а моя поведінка жалюгідною... ця жінка... вона...

Він знову замовк. Щось стало йому поперек горла. А потім його голос став майже нечутним і він швидко прошепотів:

— Ця жінка... це моя дружина.

Напевно, здивування якось відбилося на моєму обличчі, бо він квапливо додав, ніби виправдуючись:

— Тобто... вона була моєю дружиною... п’ять... чотири роки тому... у Ґератцгаймі, у Гессені, ми звідти... я б не хотів, щоб ви, пане, погано про неї думали... напевно, це і моя провина, що вона така. Вона не завжди такою була... я... я мучив її... Я одружився з нею, хоча вона була дуже бідною, не мала взагалі нічого... а я багатий... тобто заможний... не багатий... точніше, тоді у мене було трохи грошей... і, знаєте, пане... я, мабуть, таки був, як вона і каже, — ощадливим... але це було раніше, мій пане, ще до нещастя, і я ненавиджу себе за це... мій батько був таким і мати, усі в сім’ї... і кожну копійку мені довелося важко заробляти... а вона була легковажною, любила красиві речі... але вона була бідною, і я часто згадував їй це... мені не треба було так робити, тепер я знаю, бо вона горда, дуже горда... не вірте, що вона така, якою намагається здаватися... усе це брехня, і їй теж боляче від цього... вона це робить... тільки для того, щоб мені зробити боляче... і... бо вона соромиться... Можливо, вона вже і стала такою поганою, але я... я не вірю... бо, мій пане, вона була доброю... дуже доброю...

Він витер очі рукою і зупинився, надзвичайно схвильований. Я мимоволі подивився на нього, і раптом він уже не видався мені жалюгідним. І навіть це його дивне підлабузницьке звертання «мій пане», яке у Німеччині характерне тільки для представників найнижчих соціальних щаблів, більше не різало вухо. У його застиглому погляді відчувалося внутрішнє напруження і намагання сформулювати думку, він похитувався взад і вперед, ніби з неймовірними зусиллями намагався прочитати на бруківці під слабким світлом ліхтарів те, що з такою мукою продиралося крізь його горло.

— Так, мій пане, — важко дихаючи, витиснув він із себе, а потім промовив голосом, який ніби належав комусь іншому, виривався зсередини якоїсь значно м’якшої людини. — Вона була дуже доброю... до мене також, була дуже вдячною за те, що я визволив її зі злиднів... і я розумів, що вона вдячна... але... я... я хотів чути це від неї... знову і знову... знову і знову... мені було приємно слухати її подяку... мій пане, це було так приємно відчувати, ніби ти кращий за когось... особливо... особливо, коли знаєш, що насправді ти гірший... я б віддав усі свої гроші за те, щоб тільки чути це знову і знову... але вона була дуже горда і все рідше хотіла дякувати мені, особливо коли я вимагав цього від неї... тому... тільки тому, мій пане, я змушував її завжди просити... я ніколи не давав їй відразу... мені подобалося, коли вона випрошувала у мене кожну сукню, кожну стрічку... три роки я так мучив її... все більше і більше... але, мій пане, це було лише тому, що я любив її... мені подобалася її гордість, але завжди хотілося зламати її, це було якесь божевілля, а коли їй особливо сильно щось подобалося, я дратувався... але, мій пане, я тоді ще не знав... я радів кожній можливості принизити її... але я не усвідомлював тоді, як сильно її люблю...

Він знову замовк. Ішов далі, сильно похитуючись. Здається, він забув про мене. Він говорив за інерцією, ніби уві сні, говорив усе голосніше.

— Я зрозумів це аж тоді, коли... того проклятого дня... коли я не дав грошей для її матері, а вона ж просила зовсім небагато... тобто я вже навіть відклав їх, але хотів, щоб вона прийшла ще раз... ще раз благала мене... про що це я? Так от, тоді увечері я повернувся додому, а її не було, тільки записка на столі... «подавися своїми клятими грішми, я не хочу від тебе більше нічого» ...це все, що було там написано... три дні і три ночі я був ніби в гарячці. Обшукали річку, ліс, я віддав сотні поліції за її пошуки... ходив до всіх сусідів, але вони тільки знущалися з мене... нічого знайти не вдалося, жодного сліду... а потім нарешті чоловік із сусіднього села сказав мені... що він бачив її у потязі з якимось солдатом... вона по­їхала до Берліна... я помчав за нею того ж дня... залишив усі свої справи... втратив тисячі... мене обікрали... мої працівники, мій управитель, усі, усі... але присягаюся вам, мій пане, мені все це було байдуже... я залишився у Берліні і через тиждень знайшов її у цьому людському мурашнику... пішов до неї...

Він важко дихав.

— Але, мій пане, присягаюся вам... я не сказав їй жодного поганого слова... я плакав... стояв перед нею на колінах... пропонував гроші... увесь мій маєток, щоб вона сама керувала ним, бо тоді я вже зрозумів... я не можу жити без неї... люблю кожну її волосину... її вуста... її тіло, все, все... і це я винен у її падінні, я штовхнув її на це, тільки я... вона була бліда, як смерть, коли я раптом зайшов досередини... я підкупив шинкарку, господиню борделю, підлу, погану жінку... а вона була біла, як стіна... вислухала мене. Пане, мені здається, вона була... так, вона була майже рада побачити мене... але коли я заговорив про гроші... а я зробив це, присягаюся вам, тільки для того, щоб показати їй, що більше не думаю про них... тоді вона плюнула мені в обличчя... а тоді, коли я і після цього не хотів піти геть... вона покликала свого коханця, і вони сміялися з мене... але, мій пане, я приходив знову і знову, день у день... Люди розповіли мені все, я знав, що той негідник покинув її і вона опинилася в скруті, і тоді я знову пішов до неї... ще раз, мій пане, але вона накричала на мене і подерла потай залишену мною на столі банкноту, а коли я прийшов наступного разу, її вже не було... що я тільки не робив, мій пане, щоб знову знайти її! Цілий рік, присягаюся вам, я жив тільки тим, щоб знайти її, наймав людей, аж поки довідався, що вона в Аргентині... у... у... поганому будинку...

Він повагався мить. Останнє слово вирвалося в нього з горла з хрипом. А голос знову став глухим.