Розділ «Новели»

Я не звинувачую тебе, коханий, ні, не звинувачую. Пробач мені, як інколи з-під мого пера сплине краплина гіркоти, пробач, адже моя дитина, наша дитина, лежить мертва коло мене під запаленими свічками; я погрожувала Богові кулаками, назива­ла його вбивцею, розум мені затьмарився, думки переплутались. Пробач мені скаргу, пробач! Адже я знаю, ти добрий і від щирого серця ладен усім помогти, ти помагаєш усім, помагаєш навіть зовсім незнайомим людям, коли вони звертаються до тебе. Але твоя добрість якась чудна, вона приступна кожному, і кожний може з неї взяти, скільки руками загорне; вона велика, безмежно велика, але вона — пробач мені — ледача. Вона хоче, щоб їй нагадували, благали її. Ти помагаєш, коли тебе кличуть, коли тебе просять, помагаєш із сорому, із слабості, а не тому, що радий помогти. Тобі — дозволь сказати відверто — людина в злиднях і в горі не ближча, ніж такий улюбленець долі, як і ти сам. А в людей, подібних до тебе, навіть у найдобріших, важко просити. Колись, іще дитиною, я бачила крізь вічко в дверях, як ти давав милостиню жебракові, що подзвонив до тебе. Ти дав йому грошей раніше, ніж він устиг попросити, і дав багато, але якось злякано й хапливо, бажаючи, щоб він швидше пішов; здавалося, що ти боїшся зазирнути йому в вічі. Ніколи не забуду, який ти був неспокійний і збентежений, як ухилявся від подяки. І тому я ніколи не зверталась до тебе. Я добре знаю, що ти був би тоді допоміг мені, навіть не маючи певності, що дитина твоя, ти б розважив мене, дав би мені грошей, багато грошей, але все з потаємним, несвідомим бажанням швидше скинути з себе прикрий тягар; я навіть гадаю, що ти намовляв би мене завчасно позбутись дитини. А цього я найдужче боялася — бо чого б я тільки не зробила, коли б ти так захотів, як же б я могла тобі в чомусь відмовити! Але ця дитина була для мене всім; вона ж була від тебе, це був другий ти, але й не зовсім ти, не той щасливий і безжурний, що його я не могла вдержати, а подарований мені — як я гадала тоді — назавжди, сполучений з моїм тілом, вплетений у моє життя. Аж тепер я нарешті полонила тебе, могла відчувати, як ти, твоє життя росте в мені, могла тебе годувати, напувати, голубити, цілувати, коли серце моє того жадало. Ось чому, коханий, я була така щаслива, коли відчула, що матиму від тебе дитину, ось чому я приховала це від тебе, — тепер ти однаково вже не міг від мене втекти.

Щоправда, коханий, то були не тільки місяці щастя, якими я їх собі уявляла в думках; то були й місяці жаху та муки, повні огиди до людської підлоти. Нелегко було їх мені перебути. Останніми місяцями я не могла ходити на роботу, щоб мої родичі не помітили мого стану й не дали знати додому. У матері я не хотіла просити грошей і жила з того, що спродувала свої небагаті оздоби. За тиждень до пологів праля вкрала у мене з шафи останніх кілька крон, і мені довелося йти до пологової клініки. Там, куди біда приводить самих лише убогих, знедолених і забутих, там, серед найгірших злидарів, народилась дитина, твоя дитина. В клініці було жахливо: все чуже, безмежно чуже; чужі одна одній і ми, ті, що там лежали, чужі, самітні й ворожі одна одній. Тільки спільне лихо, спільна мука зігнала нас до тієї задушливої палати, просякнутої випарами хлороформу й крові, переповненої криком і стогоном. Приниження, фізичний і моральний сором, на який приречені злидарі, — усе це я спізнала там, у товаристві повій і хворих, що робили найвульгарніші висновки із спільності нашої долі. А якої муки завдавав мені цинізм молодих лікарів, що, іронічно посміхаючись, відгортали з безборонних жінок покривала і з удавано вченим виглядом давали волю своїм рукам, скільки натерпілась я від загребущих доглядальниць! О, там пізнала я, як людську соромливість розпинають очима і шмагають словами. Табличка з твоїм ім’ям — це все, що залишається від тебе, а те, що лежить на постелі, — тільки шматок тремтячого м’яса, який обмацують цікаві, річ, виставлена напоказ і на вивчення; ох, хіба жінки, що в себе вдома дарують дитину ніжному, вдячному чоловікові, хіба вони знають, як то самітній, безборонній, мало не на лабораторному столі, народжувати дитину! Ще й тепер, коли мені в книжці трапляється слово «пекло», я мимохіть пригадую задушливу, смердючу палату, де лунає стогін, брутальний сміх та нестямний лемент, ту клоаку ганьби, де я стільки страждала.

Пробач, пробач мені, що я кажу про це. Та я кажу вперше і востаннє: ніколи, ніколи вже більше я про це не говоритиму. Одинадцять років я мовчала і скоро замовкну навіки; але ж хоч раз, один-однісінький раз я мусила все це викричати з себе, мусила хоч єдиний раз сказати, якою дорогою ціною дісталася мені дитина, що була моїм раюванням і тепер ось лежить тут мертва. Я давно вже забула ті дні, давно забула їх в усмішці, в щебеті дитини, у своєму щасті; але тепер, коли вона померла, моя мука оживає, і я мушу викричати її хоч цього одного-однісінького разу. Та я звинувачую не тебе, а Бога, Бога, що позбавив ту муку будь-якого глузду. Не тебе звинувачую, присягаюсь тобі, і ніколи я не по­вставала в гніві проти тебе. Навіть тієї години, коли тіло моє корчилося в переймах, навіть тієї хвилини, коли біль розривав мені душу, я не звинувачувала тебе перед Богом; ніколи я не жалкувала, що були ті ночі, ніколи не проклинала свого кохання до тебе; я завжди кохала тебе, завжди благословляла ту мить, коли ми зустрілися. І якби мені довелося ще раз витерпіти ті пекельні години в палаті і я наперед знала, що мене чекає, я пішла б на це ще раз, коханий, ще раз і тисячу разів!

Наша дитина вчора померла — ти ніколи не знав її. Ніколи, навіть під час хвилинної, випадкової зустрічі твій погляд не спинявся на маленькій квітучій істоті, що була кров’ю від крові твоєї, плоттю від плоті твоєї. Народивши дитину, я довго ховалась від тебе; моя туга за тобою стала не така болюча, і я, здається, навіть кохала тебе вже не так палко, принаймні не так страждала від свого кохання. Я не хотіла ділити себе між сином і тобою і віддала себе не тобі, що був і так щасливий, жив собі й без мене, а дитині, яка мене потребувала, яку я повинна була годувати, яку я могла цілувати й голубити. Я ніби врятувалась від своєї жаги до тебе, яка стала моєю лихою долею, і врятував мене другий ти, що цілком належав мені, — вже тільки вряди-годи, дуже нечасто, моє кохання вело мене, покірну, до твого дому. Одне тільки я робила: в день твого народження щороку посилала тобі букет білих троянд, точнісінько таких, як ти колись подарував мені, після нашої першої ночі. Чи за ці десять, за ці одинадцять років ти запитав себе коли-небудь, хто їх посилає? Чи пригадав ти собі жінку, якій одного разу подарував такі троянди? Не знаю і ніколи не дізнаюся твоєї відповіді. Я простягала їх тобі з пітьми, раз на рік оживляла спомин про нашу зустріч — більшого я не прагнула.

Ти ніколи не знав нашої бідної дитини — сьогодні я докоряю собі, що ховала її від тебе, бо ти б її був полюбив. Ніколи не знав ти нашого бідного хлопчика, ніколи не бачив, як осявав його личко усміх, коли він повільно розтуляв повіки і його темні вдумливі очі — твої очі! — опромінювали мене, опромінювали цілий світ ясним веселим світлом. Ох, він був такий веселий, такий милий: уся твоя жвавість повторювалася в його дитячій непосидючості, вся твоя швидка, палка уява знайшла в ньому новий вираз; він міг цілими годинами захоплено бавитись якоюсь іграшкою, так як ти бавишся життям, а тоді знов поважно, насупивши брови, сидіти над своїми книжками. Він дедалі більше ставав тобою; в ньому вже почала виявлятися властива тобі подвійність істоти: суміш поважності й безтурботності, і що подібніший він ставав до тебе, то дужче я його любила. Він учився добре, по-французькому торохтів як сорока, його зошити були найчистіші в класі, і, до всього, який же він був гарний, який чепурний у своєму чорному оксамитовому костюмчику чи в біленькій матроській курточці! Хоч де б він з’явився, скрізь був найкращий з усіх; коли я гуляла з ним на пляжі в Градо[36], жінки зупинялися й гладили його по голові, милуючись його довгим русявим волоссям; коли він у Земмерінзі спускався санчатами, люди захоплено озиралися на нього. Він був такий гарний, такий тендітний, такий ласкавий. Коли торік він вступив до інтернату Терезіануму[37], то носив форму й шпагу, наче паж з вісімнадцятого сторіччя, — а тепер на ньому немає нічого, крім сорочечки, і він лежить, бідолашний, з посинілими губками, і рученята схрещені на грудях.

Але, може, ти спитаєш мене, як я могла виховувати дитину в таких розкошах, як я зуміла забезпечити їй веселе, безжурне життя, приступне тільки людям вищої верстви. Коханий, я промовляю до тебе з темряви; я не соромлюся, я скажу тобі, але ти не лякайся, — я продавала себе. Я, щоправда, не стала тим, що люди називають вуличною дівкою, повією, але я продавала себе. Я мала багатих друзів, багатих коханців: спершу шукала я їх, а згодом шукали вони мене, бо я була — чи ти коли-небудь помітив? — я була дуже вродлива. Всі, кому я віддавалася, закохувалися в мене, всі були мені вдячні, всі не хотіли зі мною розлучатися, всі мене любили — тільки ти не любив, тільки ти не любив, коханий мій!

Чи тепер ти зневажаєш мене, після цього ви­знання? Ні, я знаю, ти не зневажаєш мене, я знаю, ти все розумієш, зрозумієш і те, що я зробила так тільки задля тебе, задля твого другого «я», задля твоєї дитини. Доторкнувшись раз у палаті пологової клініки до страхіть злидарства, я знала, що вбогий на цьому світі завжди потоптаний, принижений, що він завжди жертва, і нізащо не хотіла, щоб твоя дитина, твоє розумне, гарне дитя виростало на дні, серед голоти, серед вуличних покидьків, в отруєному повітрі задвір’їв. Я не хотіла, щоб його ніжні уста вимовляли брутальні слова підворіть, щоб його біле тіло вкривала затхла шкарубка одежа злиднів, — твоя дитина повинна була мати все, достаток і вигоду, всі пільги багатства, всі дарунки землі, вона повинна була піднятися до тебе, до рівня твого життя.

Тому, тільки тому, коханий, я продавала себе. То не була для мене жертва, бо те, що звичайно називають честю й ганьбою, в моїх очах не мало ваги: ти не кохав мене, ти, єдиний, кому мало належати моє тіло, тож мені було байдуже, що станеться з ним далі. Пестощі чоловіків, навіть їхня щира пристрасть не зворушували глибин моєї душі, хоч я дуже поважала декого з них і, згадуючи свою власну долю, співчувала тим, чиє кохання залишилось без відповіді. Всі, кого я знала, були добрі до мене, всі потурали мені, всі шанували мене. Особливо один, літній уже вдівець, граф, любив мене як рідну дочку. Це він, не шкодуючи ніг, оббивав пороги канцелярій, щоб твого сина, безбатченка, прийняли до Терезіануму. Три чи чотири рази він просив моєї руки — я могла тепер бути графинею, власницею чудового палацу в Тіролі, могла жити безжурно, бо дитина мала б дбайливого батька, що її обожнював, а я — тихого, благородного, доброго чоловіка. Я не погодилась, хоч як він наполягав, хоч як я засмучувала його своєю відмовою. Може, я вчинила нерозважно, бо якби згодилася, то жила б тепер спокійно й безпечно і моя єдина дитина була б зі мною, але я — навіщо таїтися від тебе? — я не хотіла себе зв’язувати, хотіла бути вільна для тебе кожної години. Десь у найпотаємніших глибинах моєї душі підсвідомо ще жила давня дитяча мрія, що, може, ти ще раз покличеш мене до себе, хоча б на одну лише годину. І задля тієї можливої години я відкинула все, аби тільки бути вільною і з’явитися на твій перший поклик. Що ж було ціле моє життя, відколи я прокинулась з дитячого сну, як не чекання, чекання на твою волю!

І та година справді настала. Але ти її не знаєш, ти про неї й не здогадуєшся, коханий. Ти не пізнав мене й цього разу, — ніколи, ніколи ти не пізнавав мене! Я вже й давніше часто зустрічалася з тобою в театрах, на концертах, у Пратері, на вулиці — щоразу в мене завмирало серце, — але ти не помічав мене, дивився повз мене: я ж бо зовні дуже змінилася, з боязкого підлітка зробилася дорослою жінкою, гарною, казали, завжди ошатно вбраною, оточеною шанувальниками; як же ти міг угадати в мені ту несміливу дівчину, яку бачив у сутінку спочивальні? Інколи з тобою вітався хтось із чоловіків, що супроводили мене. Ти відповідав і кидав оком на мене, але той погляд був просто даниною ввічливості; він виявляв хвилинну ціка­вість, але не пізнавав мене, був чужий, страшенно чужий. Пам’ятаю, одного разу те невпізнавання, до якого я вже майже звикла, завдало мені пекельної муки. Я була в опері з одним своїм приятелем, а ти сидів у сусідній ложі. Почалась увертюра, світло згасло, і я не могла вже бачити твого обличчя, але чула твій подих так близько біля себе, як тоді, тієї ночі, а на оксамитовому бильці, що відгороджувало наші ложі, лежала твоя рука, твоя тендітна, тонка рука. І мене опанувало нестримне бажання нахилитися й покірно поцілувати ту чужу, таку любу руку, що колись пестила мене. Довкола мене хвилями здіймалося море музики, заповнювало мене, і щораз переможніше, жагучіше ставало моє бажання, я мусила напружувати всю свою волю, силувати себе, щоб не припасти вустами до твоєї любої руки. Після першого акту я попросила свого приятеля відвезти мене додому. Я більше не могла стерпіти тієї муки: сидіти в темряві так близько від тебе... і так безмежно далеко.

Але моя година настала, настала ще раз, востаннє за все моє зруйноване життя. Було це майже рік тому, через день після дня твого народження. Дивно: я тоді весь час думала про тебе, бо день твого народження завжди був для мене святом. Я рано-ранесенько вийшла з дому, купила білі троянди й послала їх, як щороку, тобі на спомин про годину, яку ти забув. Пополудні я поїхала гуляти з хлопчиком, повела його до кондитерської Демеля, а ввечері до театру; я хотіла, щоб і він, ні про що не здогадуючись, від самого дитинства запам’ятав цей день, як таємниче свято. Другого вечора я була на концерті з моїм тодішнім приятелем, молодим багатим фабрикантом із Брно, з яким жила вже два роки; він обожнював мене, потурав мені у всьому, так само, як інші, хотів одружитися зі мною і так само одержав від мене безпідставну, здавалось, відмову, хоч він і мене, й дитину засипав подарунками і його трохи простацька, рабська відданість варта була іншої від­повіді. На концерті ми зустріли веселе товариство, повечеряли в ресторані на Рінґштрасе, і там, серед реготу й галасу, я запропонувала піти ще до танцювальної зали в Табарен. Звичайно я відмовлялася, коли мене кликали в такі місця, бо мені осоружні були одноманітні п’яні веселощі, що там панували, але цим разом якась незбагненна магіч­на сила несподівано для мене самої звеліла мені ви­словити таке бажання, радісно підхоплене всіма. Мене чомусь нестримно вабило туди, ніби там я мала спізнати щось особливе. Звиклі догоджати мені, всі швидко підвелися, і ми пішли туди, пили шампанське, мене ж раптом полонила якась шалена, майже болісна веселість, якої я ніколи ще не знала. Я пила й пила, співала разом з усіма нескромних пісень, ладна була навіть піти в танець або реготати на всю залу. Та нараз я рвонулася, серце моє наче обсипало жаром чи морозом: за сусіднім столиком сидів ти з приятелями й дивився на мене захопленим, сповненим жаги поглядом, тим поглядом, від якого завжди спалахувало все моє тіло. Вперше за десять років я знов відчула всю пристрасну владу твого погляду наді мною. Я затремтіла й ледве не впустила піднятого келиха. На щастя, ніхто з тих, що сиділи зі мною коло столу, не помітив мого збентеження, воно потонуло в реготі й музиці.

Твій погляд ставав щодалі палкіший, він жалив мене, як вогнем. Я не знала, чи ти, нарешті, пізнав мене, чи знов жадав як іншу, незнайому жінку? Кров шугнула мені в обличчя, я неуважно відпо­відала на питання своїх приятелів. Ти не міг не помітити, як збентежив мене твій погляд. Ледь помітним рухом голови ти показав мені, щоб я вийшла на хвилину до вестибюля. Потім зумисне голосно розрахувався, попрощався з товаришами і ви­йшов, ще раз давши мені знак, що чекатимеш на мене. Я тремтіла, немов на морозі, мов у лихоманці, я не могла більше говорити, не могла вгамувати хвилювання. Випадково саме тієї миті якась негритянська пара почала новий чудернацький танок, ляскаючи закаблуками та пронизливо скрикуючи; всі звернули погляд на них, і я, скориставшися з тієї нагоди, встала, сказала своєму приятелеві, що зараз повернуся, і вийшла слідом за тобою.

Ти стояв у вестибюлі коло вішалок і чекав на мене; твої очі засяяли, як я підійшла. Всміхаючись, ти кинувся мені назустріч, і я зразу ж побачила, що ти не впізнав мене, не впізнав у мені ані дитини з давніх років, ані дівчини, що приходила до тебе; і цього разу я вабила тебе як щось нове, невідоме. «Чи не знайдете ви колись і для мене годинки?» — запитав ти невимушено, і з твого впевненого тону я відчула, що ти маєш мене за одну з тих жінок, яких можна купити на вечір. «Добре», — промовила я, те саме тремтливе покірне «добре», що його сказала тобі більше як десять років тому несмілива дівчина в сутінках вулиці. «А коли б ми могли побачитись?» — спитав ти. «Коли схочете», — відповіла я, бо ж не мала перед тобою ні крапельки сорому. Ти глянув на мене трохи здивовано, водночас і недовірливо, й зацікавлено — як того вечора, коли тебе так само була вразила поквапність моєї згоди. «То, може, зараз?» — запитав ти, трохи вагаючись. «Добре, — сказала я, — ходімо». — І рушила до вішалок по своє манто.

Враз я пригадала, що номерок від нашого одягу був у мого приятеля. Повернутися й узяти номерок без докладного пояснення було неможливо, але й відмовитися від години з тобою, від години, про яку я стільки мріяла, я не хотіла. Тому я не завагалася ні на хвилинку: загорнулася в саму тільки шаль поверх вечірньої сукні й вийшла у вогку, імлисту ніч, не турбуючись про манто, не думаючи про те, що поставила в смішне, принизливе становище чоловіка, який любив і шанував мене, який уже кілька років мене утримував: і ось його коханка після тих років на очах у всіх тікає на перший же поклик якогось незнайомця. О, в глибині душі я цілком усвідомлювала ницість, невдячність, ганебність своєї поведінки, почувала, що чиню безглуздо і своєю божевільною витівкою заподію добрій людині смертельну образу, розуміла, що руйную своє налагоджене існування, — та що мені була приязнь, навіть саме життя проти жагучого бажання знову відчути твої уста, знову послухати, як бринить ласка в твоєму слові, зверненому до мене?

Отак я кохала тебе: тепер я можу тобі це сказати, бо все вже минулося, все відійшло. І мені здається, що якби ти покликав мене з моєї смертної постелі, я б знайшла силу встати й піти за тобою.

Біля входу стояв екіпаж, і ми поїхали до тебе. Я знову чула твій голос, тішилась твоєю близькістю і була така сама сп’яніла й по-дитячому щаслива, як і за нашої першої зустрічі. Я знову підіймалася сходами нагору, вперше після більш як десятирічної перерви... ні, ні, не можу тобі розпові­сти, як я в ті хвилини відчувала все подвійно — в минулому і в теперішньому — і в усім знову ж таки тільки тебе. В твоїй кімнаті мало що змінилося: додалося хіба лише кілька картин, чимало книжок та дещо з меблів, але все було мені таке знайоме. А на письмовому столі стояла ваза з трояндами — з моїми трояндами, що їх я тобі послала напередодні, в день твого народження, послала на згадку про ту, якої ти все ж таки не пригадав, все ж таки не впізнав, навіть тепер, коли вона була біля тебе, рука в руці і уста на устах. А все ж мені було приємно, що ти дбаєш про квіти; адже в них жила біля тебе частка моєї душі, подих мого кохання.

Ти пригорнув мене. Знов я перебула в тебе цілу ніч, чудову ніч. Але навіть тоді ти не впізнав мене. Щаслива, приймала я твої досвідчені пестощі й бачила, що твоя пристрасть не знає різниці між коханою і купленою жінкою, що ти цілковито віддаєшся владі жаги, зі всією безжурною марно­тратністю своєї вдачі. Ти був такий ніжний і чуйний зі мною, жінкою, приведеною з нічного ресторану, такий делікатний, щиро уважний, а заразом такий палкий у любощах, що я, п’яніючи зі щастя, як і десять років до того, знову відчула дивовижну подвійність твоєї істоти, високе духовне натхнення в любовній жазі, що колись скорило мене, ще підлітка. Ніколи я не зустрічала чоловіка, що вмів би так безоглядно віддаватися хвилині, так щедро виявляти найпотаємніші надра своєї душі, щоб згодом, на жаль, знов погаснути в якійсь безмежній, майже неприродній забудькуватості. Але й я забула про себе: хто ж я була тут, у темряві поруч з тобою? Колишня палко закохана дівчинка, чи мати твоєї дитини, чи незнайома жінка з ресторану? Ох, усе було таке відоме, вже перебуте і заразом таке нове, аж п’янке тієї розкіш­ної ночі! І я молилася, щоб їй не було кінця.

Але ранок надійшов, ми встали пізно, і ти за­просив мене поснідати з тобою. Ми пили чай, який послужливо приготувала в їдальні чиясь невидима рука, і гомоніли. Ти знов розмовляв зі мною відверто й щиро, не ставив нескромних запитань, не цікавився, хто я. Не питав, ні як мене звати, ні де я живу: я знов була для тебе тільки безіменна пригода, жагуча година, що тоне в імлі забуття. Ти сказав, що незабаром їдеш у далеку подорож до Північної Африки, на два або й на три місяці; щастя моє раптом примеркло, я затремтіла, бо у вухах мені вже гуло: «Все минуло, минуло й забулося!» Як мені хотілося кинутись тобі до ніг і за­кричати: «Візьми мене з собою, тоді ти пізнаєш мене, нарешті пізнаєш після стількох років!» Але я ж була така несмілива, така боязка, така по-раб­ському покірна тобі. Я тільки й спромоглася сказати: «Як шкода!» Ти, всміхаючись, глянув на мене: «Тобі справді шкода?»

Тоді мене зненацька охопило якесь шалене поривання. Я підвелася й пильно глянула тобі просто в вічі. Потім сказала: «Той, кого я кохала, так само часто виїздив». Я вдивлялася в тебе і вся тремтіла зі страху й надії: «Зараз, зараз він упізнає мене!» Але ти усміхнувся до мене й сказав, потішаючи: «Але ж із мандрівок вертаються». — «Так, — відповіла я, — вертаються, проте вже не пам’ятають того, що було».

Мабуть, у моєму голосі забриніло щось незвичайне, надто жагуче, бо ти також підвівся й глянув на мене здивовано й ласкаво. Тоді взяв мене за плечі. «Гарне не забувається — тебе я не забуду», — сказав ти й зазирнув так глибоко мені в очі, наче хотів навіки закарбувати в пам’яті мій образ. І, почуваючи, як пронизує мене твій погляд, щось вивідуючи, вбираючи в себе всю мою істоту, я подумала, що нарешті, нарешті спаде з твоїх очей полуда. «Він упізнає, впізнає мене!» Вся моя душа бриніла тепер цією єдиною думкою.

Але ти не впізнав мене. Ні, ти не впізнав мене, і ніколи я не була чужіша тобі, як тієї миті, а то б хіба ти зміг зробити те, що зробив через кілька хвилин? Ти поцілував мене, ще раз палко поцілував. Мені довелося знов поправити скуйовджені коси, я підійшла до дзеркала і... — я думала, що впаду з сорому й жаху, — побачила, як ти нишком поклав у мою муфту дві великі банкноти. Як я тільки втрималась, щоб не закричати, не вдарити тебе по обличчю, — ти платив за ту ніч мені, яка тебе кохала змалку, мені, матері твоєї дитини! Я була для тебе тільки повія з Табарену, не більше, ти заплатив мені, заплатив! Наче мало було того, що ти забув мене, я мусила ще витримати від тебе й таку зневагу!