Розділ «Новели»

— Пробачте!

— О, прошу... — відповів голос із пітьми, так само по-німецькому.

Не можу передати, як чудно й моторошно було мені сидіти мовчки в темряві біля людини, якої я не бачив. Я відчував, що та людина так само напружено вдивляється в мене, як і я в неї; проте світло, яке спливало на нас білою мерехт­ливою повінню, було таке яскраве, що ми бачили в затін­ку тільки обриси один одного. Але мені здавалося, що я чую, як та людина дише і смокче свою люльку.

Мовчанка була нестерпна. Я залюбки пішов би геть, та боявся, що це було б надто різко й неввіч­ливо. Збентежений, я дістав цигарку. Спалахнув сірник, і тремтливе світло на мить осяяло наш тіс­ний куточок. За скельцями окулярів я побачив чуже обличчя, якого ще ніколи не помічав на борту — ні в їдальні, ні під час прогулянок; раптовий спалах сірника різонув мені очі, чи, може, це була галюцинація, проте обличчя здалося мені жахливо скривленим, понурим, нелюдським. Та не встиг я добре на нього роздивитися, як пітьма знов проковтнула освітлені на мить риси; я бачив тільки постать, темну пляму на темному тлі і часом — кругле вогняне кільце люльки серед порожнечі. Ми обидва мовчали, і та мовчанка була важка й задушлива, як тропічне повітря.

Нарешті я не витримав, схопився і ввічливо сказав:

— На добраніч.

— На добраніч, — відповів мені з пітьми за­хриплий, шорсткий, мов заіржавілий, голос.

Я поплентався, спотикаючись об бруси й такелаж. Враз позад мене залунали кроки, сквапні й непевні. Це був мій недавній сусід. Я мимохіть зупинився. Він не підійшов до самого мене; крізь темряву я відчув якусь несміливість і пригніченість у його ході.

— Пробачте, що я турбую вас, — квапливо озвався він, — але... я маю до вас прохання. Я... я... — він затнувся й на мить замовк, такий був збентежений, — я... я маю особисті... цілком особисті підстави триматися осторонь від людей... нещасливий випадок... я уникаю товариства на борту... Тобто не вас... ні, ні... Я попросив би вас... я був би вам дуже вдячний, якби ви нікому на палубі не сказали, що бачили мене тут... На це є... так би мовити, особисті підстави, що не дозволяють мені тепер з’являтися між людьми... Так... отже... мені було б дуже прикро, якби ви згадали, що хтось тут уночі... що я...

Слово знову застрягло йому в горлі. Я швидко вивів його з того збентеження, запевнивши, що задовольню його прохання. Ми подали один одному руку. Потім я вернувся до своєї каюти й за­снув тяжким, тривожним сном, сповненим химерних марень.

Я дотримав своєї обіцянки й нікому не розказав про чудну зустріч, хоч спокуса була неабияка. Бо під час морської подорожі кожна дрібниця стає подією — чи то вітрило на обрії, чи дельфін, що виплигнув, граючись, з води, чи новий флірт, чи випадковий дотеп. До того ж мене мучило бажання довідатися щось більше про того незвичайного пасажира: я переглянув корабельний список, шукаючи прізвища, яке могло б йому належати, стежив за людьми й намагався вгадати, чи не мають вони якогось стосунку до нього; цілий день я аж тремтів з нетерплячки і, власне, дожидав тільки вечора, щоб знов зустрітися з ним. Психологічні загадки надзвичайно ваблять мене, я просто шаленію від них і не можу заспокоїтись, доки не відгадаю їхньої таємниці. Чудні люди вже самою своєю присутністю можуть розпалити в мені палку жагу пізнати їх, що майже не поступається перед жагою до жінки. День здавався мені страшенно довгим і порожнім. Я його згаяв абияк і зарані ліг спати, знаючи, що опівночі прокинуся, що якась сила збудить мене.

І справді: я прокинувся о тій самій годині, що й учора. На самосвітному циферблаті годинника стрілки, прикриваючи одна одну, утворили єдину світляну риску. Я швидко вийшов із задушливої каюти в іще задушливішу ніч.

Зорі виблискували, як і вчора, й сипали розсіяне світло на тремтячий пароплав; високо вгорі полум’янів Південний Хрест. Все було як учора — в тропіках дні і ночі подібніші одні до одних, ніж у наших широтах, — але в мені вже не коливалося все м’якими хвилями, як учора, не було тієї п’янкої мрійливості. Щось мене вабило, хвилювало, і я знав, куди мене вабить: туди, до тієї чорної плутанини снастей на носі, побачити, чи не сидить він знов там, нерухомий і таємничий. Згори залунав корабельний дзвін. Цей звук наче підштовхнув мене. Нога за ногою я посувався далі, неохоче, а все ж піддавшись якійсь притягальній силі. Ще не дійшов я до штевня[27], як зненацька там щось блиснуло, немов червоне око, — його люлька. Отже, він там.

Я мимоволі відсахнувсь і зупинився. Ще мить, і я вернувся б назад, але в пітьмі щось заворушилося, хтось підвівся, двічі ступив, і враз я почув просто перед собою знайомий голос, ввічливий і винуватий.

— Пробачте, — сказав він, — ви, мабуть, хотіли сісти на своє вчорашнє місце, але, видно, передумали, побачивши мене. Прошу вас, сідайте, я зараз піду.

Я поспішив заспокоїти його — мовляв, хай залишається, я відступив тільки тому, що не хотів йому заважати.

— Мені ви не заважаєте, — якось гірко промовив він. — Навпаки, я радий хоч один вечір побути не на самоті. Вже десять днів, як я ні до кого не промовив жодного слова... власне, вже навіть декілька років... і мені важко, мабуть, тому, що людина задихається, коли гамує все в собі... Я вже не можу всидіти в каюті, в тій домовині... не можу... і людей я теж не зношу, бо вони цілий день сміються... Я тепер не можу витримати сміху... Я чую його навіть у своїй каюті й затикаю вуха... правда, ніхто не знає, що... вони ж нічого не знають, та й, зрештою, що чужим людям до мене...

Він знову затнувся. І враз квапливо сказав:

— Але я не хочу докучати вам, пробачте мою балакучість.

Він уклонився й хотів піти, але я почав наполегливо втримувати його.