Розділ «2 Ніхтотато»

— …а я татова, чи дуже скоро буду татовою, а тоді ти вже не зможеш крізь мене бачити, бо тоді я буду суцільним, а тата, вже даруй мені, більше не буде взагалі.

— Ніхто не забере мого тата. Ніхто! — вигукнув Лука. — Навіть ви, пане…, хай би як вас там називали, ідіть собі геть разом зі своїми страхітливими казками.

— Ніхто, — промовив прозорий Рашид. — Так, мене можна так називати. Ось хто я є. Отже, Ніхто й забере твого тата, саме так, а я — той ніхто, про якого й мовиться. Я твій — як би то сказати? — Ніхтотато.

— Дурниця, — промовив Лука.

— Ні, ні, — поправив його прозорий Рашид, — боюся, що Дурниця тут ні до чого. От побачиш, я не якась там тобі Дурниця.

Лука сів на східці будинку і схопився руками за голову. Ніхтотато. Він добре розумів, про що йому казав прозорий Рашид. Мірою згасання його тата цей примарний Рашид набирав сили, і вкінці буде лишень цей Ніхтотато, а тата не буде взагалі.

Однак він був переконаний: без тата йому не обійтися. З цим він ніколи не змириться. Його переконаність зростала й додавала снаги. Тут може бути лишень один вихід, сказав він подумки. Цього Ніхтотата треба спинити, і він обов’язково придумає, як це зробити.

— Чесно кажучи, — промовив Ніхтотато, — я хочу бути з тобою відвертим і тому повторюю, що ти, перейшовши межу, вже досяг незвичайних речей, тож думаю, ти здатний на ще незвичайніші речі. Можливо, ти навіть спроможний досягти своєї мрії — ха-ха-ха! — і доможешся мого знищення. От сатана! Як приємно! Просто… чудово. Мене це так збуджує.

Лука підвів погляд.

— А що означає «перетнути межу»? — запитав він.

— Тут, де ти є, це не те, де ти був, — ввічливо пояснив Ніхтотато. — Все, що ти бачиш тепер, це не те, що ти бачив раніше. Ця доріжка — це не та доріжка, цей будинок — це не той будинок, а цей татусь, як я вже пояснював, — це не той татусь. Якщо твій світ зробить півкроку праворуч, то він наштовхнеться на цей світ. Якщо він зробить півкроку ліворуч…, ні, давай про це не будемо говорити. Хіба не бачиш, наскільки тут усе яскравіше порівняно з тим, яким воно було там удома? Бачиш… це… ну, мабуть тобі й варто про це казати… це Світ Чарів.

І тут Лука пригадав, як він спіткнувся на порозі і як на мить у нього сильно запаморочилася голова. Мабуть, саме тоді він перетнув межу? А спіткнувся він праворуч чи ліворуч? Здається, праворуч. Отже. це Праворука Стежка? Але чи найкраща ця стежка для нього? А чи не ліпше було б для нього як для шульги спіткнутися ліворуч?… І тут він піймав себе на думці, що заплутався. Чому він узагалі опинився на якійсь Стежці, а не на доріжці перед будинком? Куди ця Стежка може його привести і чи варто йому навіть думати про те, аби піти по ній далі? Чи варто йому думати про те, аби якось втекти від цього Ніхтотата й повернутися до безпечного затишку своєї кімнати? Чари — це вже занадто для нього.

Авжеж, Лука знав геть усе про Світ Чарів. Він змалку чув про Світ Чарів від тата й навіть повірив у нього — накреслив карти і намалював картини такого світу: Потік Слів, що впадає в Озеро Мудрості, Гору Знань і Вогонь Життя, ну і все таке інше; але він не вірив у цей світ так, як, скажімо, він вірив у кухонний стіл, вулицю чи розлади шлунку. Для нього Чарівний Світ був настільки ж реальним, як любов, нещастя чи страх. Він був таким же реальним, як оповідання, коли ти його читаєш, чи міраж, допоки ти не наблизишся до нього ближче, або сон, коли він сниться.

— А чи не сон це? — дивувався він, тоді ж бо як прозорий Рашид, що назвав себе Ніхтотатом, у задумі повільно кивав головою.

— Це, звісно, багато чого пояснює, — казав він приязним голосом. — А давай перевіримо. Якщо це справді сон, тоді твої собака й ведмідь почнуть говорити. Бачиш, я знаю про твою чарівну фантазію. Ти хочеш, аби вони змогли говорити, правда? Говорити до тебе твоєю мовою і розповідати свої історії. Я чудово знаю, що вони розкажуть дуже цікаві історії.

— А звідки ви знаєте? — запитав приголомшено Лука, і, знову ж таки, відповідь прийшла до нього одразу після того, як прозвучало запитання. — Ага. Ви знаєте, тому що мій тато знає. Я одного разу говорив про це з татом, і він сказав, що колись вигадає історію про собаку і ведмедя, що розмовляють.

— Саме так, — промовив Ніхтотато спокійно. — Всім, чим був твій тато, все, що твій тато знав, казав, робив, тепер поступово переходить до мене. Хоч мені і не слід випереджувати події, — продовжував він, — однак мені здається, що твоїм друзям дуже хочеться привернути до себе увагу.

Лука обернувся й побачив, що собака Ведмідь звівся на задні лапи й відкашлювався, наче якийсь оперний тенор. А потім почав співати, але не по-собачому з гавканням, завиванням і дзявканням, а простими, зрозумілими словами. Співав він з легким чужоземним акцентом, помітив Лука, так ніби прибув з іншої країни, а слова, хоч були цілком зрозумілими, проте зміст трохи спантеличував.

О, я — Барак із народу Барак,

Безсмертних людей-собак,