Розділ V

Всю ніч я не міг заснути. Крутився, вертівся, курив, у сад висовувався, щоби прохолодитися. Нерви, видно, розгулялися після всього. Драмба стирчав у куті й світився в темряві. Кінець кінцем я його вигнав — просто так, щоби лють зірвати. До голови лізли всілякі нісенітниці, картинки всілякі, що не стосувалися до справи. А тут ще це ліжко підле — я вже засік, що воно постійно норовить перетворитися на таке собі м’яке ложе, на яких тут усі, напевно, сплять, до того ж, падлюка, заміряється мене заколисувати. Як немовля.

Взагалі-то не в тому біда, що я заснути не міг, — я по три доби можу не спати, і нічого мені не робиться. А головне, що я думати не міг по-людськи. Нічого не тямив. Домігся я вчора свого чи не домігся? Можу я Драмбі тепер довіряти чи ні? Не знаю. Стежить за мною Корній чи ні? Знову-таки не знаю. Вчора після вечері зазирнув я до нього в кабінет. Сидить він перед своїми екранами, на кожному екрані — по пиці, а то й по дві, а він з усіма цими пиками розмовляє. Мене як ножем штрикнули. Уявив я собі, як скаженію там на пагорбі, істерику закочую, а він сидить собі тут у прохолоді, дивиться на все це через екран і хихоче. І ще, може, Драмбі радирує: давай, мовляв, дозволяю… Ні, про себе я точно знаю, що я б так не міг. Щоб на моїх очах оскверняли святиню мого народу, а я при цьому хихикав би та на екранчик дивився — ні, в мене б так не вийшло. Я вам не щуроїд.

Але ж і Корній ніби не щуроїд! Я на всяких щуроїдів надивився, і на наших, алайських, і на імперських, а такого бачити не доводилось. Та з іншого боку, що я про нього знаю? М’яко стеле, смачно годує… а більше й нічого. А якщо в нього таке завдання, сказано йому: будь-якою, мовляв, ціною… Не знаю, не знаю. Недавно, коли я повернувся, він мене спочатку зустрів як завжди, потім придивився, насторожився й почав розпитувати, що та як. Батько рідний, та й годі. Я йому знову набрехав, що макітра болить. Від степових запахів. Та він, по-моєму, мені не повірив. Не виявив цього, звісно, але не повірив. А я цілий вечір за ним стежив: буде він Драмбу допитувати чи ні. Ні, не допитував. Навіть не глянув на нього… Ох, хлопці та дівчатка, бідолашна моя голова! Хоч лягай на спинку, і хай несе, куди несе.

Так промарудився я аж до світанку. Лягав, зривався, кружляв по кімнаті, знову лягав, у вікно витикався, макітру в сад звішував, і кінець кінцем мене, видно, зморило — задрімав я, поклавши вухо на підвіконня. Прокинувся весь у поту і відразу почув те саме хрипке нявкання — мррряу-мррряу-мррряу, — немов самого диявола ангели небесні душать голіруч у пеклі, і мені в обличчя війнуло з саду гарячим, немов шипучим вітром. Я ще очей як слід не розплющив, а вже сиджу на підлозі, рукою намацую автомат і визираю поверх підвіконня, як поверх бруствера. І цього разу я все побачив, як це в них робиться, від самого початку й до самого кінця.

Над моєю круглою галявиною, праворуч від басейну, загорілась у сутінках яскрава цятка, і потекло від неї вниз та в сторони ніби рідке світло, ще прозоре, ще кущі крізь нього видно, а воно все тече, тече і ось уже заповнило величезний такий конус на зразок хімічної банки у чотири метри заввишки, заповнило й відразу почало тверднути, застигати, тьмяніти, і от уже стоїть на галяві їхній зореліт класу «привид», яким я його вперше побачив. І тиша. Первісна. Навіть птахи замовкли. Над галявиною — світанкове сіро-блакитне небо, навколо галявини — чорні кущі та дерева, а посеред галявини — це сріблясте чудовисько, і ніяк я не можу второпати, чи то воно істота, чи то воно щось неживе.

Потім щось слабко тріснуло, розкрилась у ньому чорна паща, дзенькнуло, засичало, і вибралася звідти людина. Тобто це я спочатку подумав, що людина: воно мало руки, ноги. Голову. Усе воно було якесь чорнувате, чи що… чи закоптило його, чи воно обгоріло… і все було обвішане зброєю. Я такої зброї, хлопці та дівчатка, ніколи не бачив, але з першого погляду зрозумів, що це саме зброя. Вона звисала у прибульця з обох плечей та з пояса і брязкала та дзенькала на кожному кроці. По боках він не дивився, а рушив просто до сходів, як до власного дому, і йшов якось дивно, але я не відразу зрозумів, у чому справа, бо очей не міг відірвати від його обличчя. Воно в нього теж було чорнувате, обгоріле, блищало і відсвічувало, і раптом він підняв обидві руки та почав його з себе здирати, як маску, — та це, мабуть, і була маска, бо він за дві секунди впорався з нею і з розмаху пожбурив її на землю. І тут мене пройняло потом удруге, бо під цим чорним, обгорілим, липким та лакованим у нього виявилося друге обличчя, вже не людське — біле, як камінь, безносе, безгубе, а очі — як блюдця і світяться. Я на це обличчя тільки глянув і відразу зрозумів: не можу. Почав дивитися йому на ноги — ще гірше. Бо ж у нього чому така дивна хода була? Він по цій густій траві, по твердій землі йшов, як ми з вами йшли б сипучими пісками чи, скажімо, трясовиною — щокроку провалювався по кісточки, а то й глибше. Не тримала його земля, подавалася…

Біля сходів він призупинився на секунду й разом струсив із себе всю свою амуніцію. Забряжчала вона, загриміла, а він увійшов у двері — і знову тиша. І порожньо. Як у маренні. І зорельота вже нема, так ніби й не було ніколи. Тільки чорні діри від галявини до дому та купа небаченої зброї біля сходів. Усе.

Дуже мені захотілося протерти очі, вщипнути себе за стегно й таке інше, але я цього робити не став. Бо ж я Бійцівський Кіт, хлопці та дівчатка. Я від себе всю цю ману відмів. Не вперше. Я тільки головне залишив: зброю! Вперше я тут побачив зброю. Я навіть одягатися не став — як був, в одних трусах, гайнув через підвіконня з другого поверху.

Роса була рясна, ноги мої вмить стали мокрі вище колін, і пройняла мене остуда — чи то від цієї вогкості, чи то, знову ж таки, від нервів. Біля сходів я присів навпочіпки і прислухався. Тихо, по-нормальному тихо, по-вранішньому. Пташки завовтузилися, цвіркун якийсь сюрчав. Мені до цього діла не було, я голоси чекав почути. Ні, не чутно голосів. Адже в цьому домі завжди так: не має бути голосів — галасують, бурмочуть, перелаюються, причому хто — невідомо, бо Корнія вдома нема, волочиться десь, дідька потішає. А от коли, як зараз, повинні люди — чи навіть нехай не зовсім люди, — але повинні ж вони вітатися, один одного по спинах ляскати, гукати щось вітальне! Ні, тут у них буде тиша. Могила. Ну гаразд.

І от сиджу я навпочіпки і дивлюсь на ці штуки, які перед і мною лежать, навіть на вигляд важелезні, гладкі, маслянисті, надійні. Ніколи я таких не бачив ані на малюнках, ані в кіно. Великої, певно, вбивчої сили апарати, та от біда, незрозуміло, з якого боку до них підступитися, за яке місце їх брати і на що в них натискати. І навіть доторкатися до них якось боязко: того й дивися — гахне, кісток не позбираєш.

Словом, я розгубився, і це було погано, бо насправді мені слід було зразу вхопити що-небудь і рвати кігті. Ну, Гаґу, давай! Швидше! Ось цю коротеньку: ствол є, замість дула, щоправда, скельце якесь, зате й рукоятка ніби є, два пласких магазини з боків ствола стирчать… Все. Не маю більше часу. Потім розберусь. Протягнув я руку і обережно взявся за рукоятку. І тут сталася зі мною дивна річ.

Узявся я, значить, за рукоятку. Рубчаста така, тепла. Пальці зімкнув. Тягну на себе. Обережно, щоб не брязнуло. Вагу навіть відчув. А в кулаці — нічого. Сиджу, як п’яний, дивлюсь на порожній кулак, а машинка ця як лежала на сходинці, так і лежить. Я зопалу хвать її впоперек — і знов під пальцями метал, тверде, важке. Рвонув на себе — знову нічого.

І захотілося мені тут закричати на весь голос. Ледве стримався. Глянув на долоню — долоня в мастилі. Витер її об траву, підвівся. Розчарування, звичайно, страшне. Все в них враховано, все розраховано, завбачено, в гадів. Переступив я через цю купу непридатного для мене заліза і пішов у дім. Бачу: в холі, у куті, стовбичить Драмба. Заворушив своїми вухами, втупився, а мені на нього й дивитись було гидко. І вже хотів я піднятися до себе, як раптом подумав, а що, як… Кінець кінцем, хіба не однаково, чиї руки триматимуть машинку, мої чи цього долдона?

— Рядовий Драмба, — сказав я неголосно.

— Слухаю, пане капрале, — відгукнувся він, як і належить.

— Ану ходи за мною.

Вийшли ми знов на сходи. Зброя лежить, нікуди не поділась.

— Подай мені ось цю, крайню, — кажу. — Тільки обережно.

— Не зрозумів, пане капрале, — гуде цей бовдур.