Розділ V

Цей самий Андрій задер голову, поглянув на батька зневажливо, ніби плюнути в нього хотів, аж раптом його аристократичне обличчя жалібно затремтіло — от-от заридає, він якось недоладно махнув рукою і, нічого не кажучи, щодуху попрямував до нуль-кабіни.

— Бережи себе! — гукнув йому вслід Корній, але того вже не було.

Тоді Корній повернувся й пішов у дім. На сходах він постояв якийсь час — не менше хвилини, напевно, стояв, наче збираючись із силами та думками, — потім розпростав плечі і тільки після цього переступив через поріг.

Такі от справи! Напосілися на чоловіка. І дружина ця, і син — обидва гарні. І чого напосілися? Незрозуміло ж, що їм від нього треба. Гаразд, не моє це діло. Тільки шкода його. Я б, звісно, на його місці накидав цьому синочкові плюхів, щоб знав своє місце і не встрявав, та тільки на Корнія це не схоже. Тобто не схоже, щоб він кому-небудь міг плюхів накидати… вірніше, плюхів він накидати міг би, по-моєму, кому завгодно, сила та спритність у нього неймовірні. Бачив я раз, як вони вовтузились біля басейну — Корній, а проти нього троє його цих… ну, офіцерів, абощо… Як він їх кидав! Це ж любо було глянути. Тож стосовно плюхів ви будьте спокійні. Але тут справа в тому, що без крайньої потреби він нікому плюхів не стане накидати… не те що плюхів, різкого слова від нього не почуєш… Хоча, з іншого боку, звичайно, був один випадок… Якось раз поткнувся я до нього в кабінет — не пам’ятаю, навіщо. Чи то книжку якусь узяти, чи то стрічку для проектора. Одним словом, того дня йшов дощ. Поткнувся і потрапив раптом у цілковиту пітьму. Я навіть засумнівався. Не було ще такого, щоб я в оцьому домі посеред білого дня потрапляв у темне приміщення. Може, мене помилково до якоїсь комірчини занесло? І раптом звідти, з пітьми, голос Корніїв:

— Проженіть ще раз від самого початку…

Тоді я ступив крок уперед. Стіна за мною затяглась, і стало геть темно, як у нічному тирі. Я витягнув перед себе руки, щоб не торохнутись об що-небудь, двох кроків не ступив — заплутався пальцями в якійсь матерії. Я навіть здригнувся від несподіванки. Що ще за матерія? Звідки вона тут, у кабінеті? Ніколи її тут раніше не було. І раптом чую голоси, і щойно я ці голоси зачув, то про матерію і думати забув, і завмер, і дихати перестав.

Я відразу зрозумів, що розмовляють імперською. Я це їхнє хурли-мурли де хочеш упізнаю, сипіння це пискляве. Розмовляли двоє: один — нормальний щуроїд, так би й різонув його з автомата, а другий… ви, хлопці та дівчатка, не повірите, я спершу сам не повірив. Другий був Корній. Ну справді — його голос. Тільки розмовляв він, по-перше, по-імперському, а по-друге, на таких басах, яких я досі не те щоб від Корнія — взагалі на цій планеті ні від кого не чував. Це, хлопці та дівчатка, був справжній допит, от що це було. Я цих допитів набачився, знаю, як там розмовляють. Тут помилки бути не може. Корній йому так люто: гррум-тррум-бррум! А той, боягуз паскудний, йому у відповідь жалібно: хурли-мурли, хурли-мурли… Зраділо моє серце, чесне слово.

Розумів от, на жаль, я лише з п’ятого на десяте, та й те, що розумів, до мене якось не доходило по-справжньому. Виходило ніби, що цей щуроїд — не простий солдат чи, скажімо, міщанин, а якесь велике цабе. Може, маршал, а може, й міністр. І їхня розмова постійно велася про корпуси та про армії, а також про становище в столиці. Тобто я це збагнув тому, що слова «корпус», «армія», «столиця» мені знайомі, а вони весь час повторювались. І ще мені було зрозуміло, що Корній постійно натискає, а щуроїд хоч і звивається, хоч і підлабузнюється, але чогось не договорює, смугастик, крутить, падлюка. Корній гримів усе лютіше, щуроїд пищав усе жалібніше, і особисто мені було цілком зрозуміло, що от саме зараз і треба було би вліпити як слід, — я навіть весь уперед подався, торкаючись носом тканини, що відокремлювала мене від допитної, щоби нічого не пропустити, коли ця сволота завищить і почне викладати, чого від нього домагаються. Але щуроїд раптом зовсім замовк — зомлів, чи що? — а Корній сказав звичайним голосом, по-російськи:

— Досить непогано, Вальдемаре, ви вільні. Тепер спробуємо підсумувати. По-перше…

Так я, хлопці та дівчатка, й не дізнався, що там було по-перше. Засвітили мені в чоло з такою силою, що мені стало світло в цій темряві, і очуняв я, хлопці та дівчатка, вже у вітальні. Сиджу на підлозі, очима лупаю, а наді мною стоїть, потираючи плече, оцей самий Вольдемар, здоровенний дядько, макітра під самісіньку стелю, обличчя в нього розгублене й засмучене, дивиться він на мене з-під стелі та й каже — чи то докірливо, чи то винувато:

— Ну що ж ти, голубчику? Чого ж ти там стирчав у темряві? Звідки ж мені було знати? Ти вже даруй мені, будь ласка… Не вдарився?

Я помацав обережно своє перенісся — є в мене там перенісся чи його вже нема, — так-сяк підвівся і кажу:

— Ні, — кажу. — Не вдарився. Мене вдарили — це було.