Розділ IV

Коли вони вийшли до занедбаної дороги, сонце вже підбилось високо над степом. Роса висохла, жорстка коротка трава шурхотіла і похрустувала під ногами. Міріади коників сюрчали довкола, гострий гіркий запах піднімався від нагрітої землі.

Дорога була дивна. Зовсім пряма, вона виходила з-за каламутно-синього обрію, розтинала круг землі навпіл і заходила знову за каламутно-синій небокрай, туди, де цілодобово, вдень і вночі, щось дуже далеке та велике невиразно спалахувало, мерехтіло, рухалося, надималося й опадало. Дорога була широка, вона матово відсвічувала на сонці, і полотно її ніби лежало поверх степу масивною, у кілька сантиметрів завтовшки, заокругленою по краях смугою якогось щільного, але не твердого матеріалу. Гаґ ступив на неї і, дивуючись із несподіваної пружності, кілька разів легенько підстрибнув на місці. Це, звичайно, не був бетон, але це не був і прогрітий сонцем асфальт. Щось на зразок дуже щільної гуми. Від цієї гуми йшла прохолода, а не задушливий жар розпеченого покриття. І на поверхні дороги не було помітно ніяких слідів, навіть пилюки не було на ній. Гаґ нахилився і провів рукою по гладенькій, майже слизькій поверхні. Подивився на долоню. Долоня залишилася чистою.

— Вона дуже всохлася за останні вісімдесят років, — прогудів Драмба. — Коли я бачив її востаннє, вона мала завширшки більше двадцяти метрів. І тоді вона ще рухалася.

Гаґ зіскочив на землю.

— Рухалася? Як рухалася?

— Це була саморухома дорога. Тоді було багато таких доріг. Вони оперізували всю земну кулю, і текли вони — з боків повільніше, в центрі дуже швидко.

— У вас не було автомобілів? — запитав Гаґ.

— Були. Я не можу вам сказати, чому люди захопилися створенням таких доріг. Я маю тільки опосередковану інформацію. Це було пов’язано з очищенням середовища. Саморухомі дороги очищали. Вони забирали з атмосфери, з води, із землі все зайве, все шкідливе.

— А чому вона зараз не рухається? — запитав Гаґ. — Ти не можеш її ввімкнути?

— Ні. Дорогами керували зі спеціальних центрів. Найближчий був досить далеко звідси. Та, мабуть, цих центрів більше немає. Стали непотрібні. Я бачу, все дуже змінилося. Раніше на цій дорозі були юрби людей. Тепер нікого нема. Раніше в цьому небі в кілька обріїв ішли, ішли потоками літальні апарати. Тепер у небі порожньо. Раніше обабіч дороги стояла пшениця у мій зріст. Тепер це степ.

Гаґ слухав з напіврозкритим ротом.

— Раніше через мої рецептори, — продовжував Драмба монотонним голосом, — по всьому діапазону щосекунди проходили сотні радіоімпульсів. Тепер я не відчуваю нічого, крім атмосферних розрядів. Спочатку мені здалося навіть, що я захворів. Але тепер я знаю: я такий, як і був. Змінився світ.

— Може, світ захворів? — запитав Гаґ жваво.

— Не розумію, — сказав Драмба.

Гаґ відвернувся і задивився туди, де обрій спалахував і ворушився. «Дідька лисого, — похмуро подумав він. — Аякже, захворіють вони!»

— А там що? — запитав він.

— Там Антонів, — відповів Драмба. — Це місто. Вісімдесят років тому його не було видно звідси. Це було сільськогосподарське місто.

— А зараз?

— Не знаю. Я постійно викликаю інформаторій, але мені ніхто не відповідає. Змінилися засоби зв’язку, Гаґу. Усе змінилося.